Глава 9. Ніч, яка мала бути звичайною

Таксі плавно зупинилося біля входу до клубу.

Мирослава першою вийшла з автомобіля й на мить завмерла.

Перед нею відкрився зовсім інший Берлін.

Неонові вивіски заливали вулицю різнокольоровим світлом. Потужні баси музики відчувалися навіть крізь зачинені двері клубу. Уздовж тротуару стояли дорогі автомобілі, а натовп молодих людей сміявся, фотографувався й танцював просто неба, ніби ніч тільки починалася.

Вона повільно озирнулася.

Невже це те саме місто, яким вона щодня поспішала до університету?

Берлін, який Мирослава знала, був спокійним, стриманим, звичним.

А цей…

Жив своїм нічним життям.

— Ну як? — запитала Софі.

— Наче я вперше тут.

— Я ж казала.

Перед входом тягнулася довга черга.

Двоє кремезних охоронців уважно перевіряли документи гостей.

— Тут стільки людей…

— І це ще звичайна п’ятниця.

Софі впевнено взяла Мирославу за руку.

— Ходімо.

— Але ж…

— Просто довірся мені.

Вони оминули всю чергу й підійшли просто до входу.

Мирослава відчула на собі десятки здивованих поглядів.

— Софі…

— Ммм?

— Мені якось незручно.

— Даремно.

Охоронець лише глянув на документи, ледь усміхнувся Софі й одразу пропустив їх усередину.

Мирослава здивовано подивилася на подругу.

— Зізнавайся.

— У чому?

— Як нам вдалося пройти без черги?

Софі загадково підморгнула.

— Секрет.

— Це дуже підозрілий секрет.

— Найкращі секрети саме такі.

Мирослава тільки похитала головою.

Усередині музика буквально накрила їх.

Світло прожекторів ковзало по переповненому танцполу, діджей підігрівав натовп, а барна стійка ледве встигала приймати нові замовлення.

— Спочатку коктейлі, — рішуче сказала Софі.

Вони сіли біля бару.

— Два коктейлі, будь ласка.

— Мені без алкоголю, — одразу додала Мирослава.

Софі театрально зітхнула.

— Мирославо…

— Що?

— Ми в клубі.

— То й що?

— Хоча б слабкоалкогольний.

— Ні.

— Один вечір.

— Софі.

— Добре. Я спробувала.

Бармен усміхнувся й узявся до роботи.

За хвилину перед ними вже стояли два яскраві коктейлі.

— За нові спогади, — сказала Софі, піднімаючи келих.

— За нові спогади.

Скло тихо дзенькнуло.

Мирослава зробила ковток і приємно здивувалася.

— Смачно.

— Бачиш? А ти переживала.

— Я переживала не через смак.

— Знаю.

Не встигла Мирослава поставити келих на стійку, як Софі вже потягнула її за руку.

— Ходімо.

— Куди?

— Танцювати.

— Ні.

— Уже так.

— Софі…

— Заперечення не приймаються.

За кілька секунд вони вже були серед натовпу.

Спочатку Мирослава почувалася скуто.

Вона не знала, куди подіти руки, і лише несміливо переступала з ноги на ногу.

Софі уважно подивилася на неї.

— Так діло не піде.

Вона раптом почала танцювати настільки смішно, що люди поруч почали усміхатися.

— Софі! — розсміялася Мирослава.

— Нарешті!

— На нас усі дивляться!

— Нехай. Може, теж розслабляться.

Мирослава більше не могла стримувати сміх.

Поступово незручність зникла.

Вона почала рухатися під музику.

Спочатку обережно.

Потім вільніше.

Уперше за довгий час вона перестала думати про навчання.

Про колоквіум.

Про нескінченні конспекти.

Навіть слова Андрія відійшли кудись далеко.

Зараз існували тільки музика…

І ця мить.

Після кількох пісень Софі дістала телефон.

— Стоп!

— Що ще?

— Фото.

— Софі…

— Мирославо, років через двадцять ми відкриємо галерею й скажемо: «Подивися, які ми були молоді».

Мирослава засміялася.

— Переконала.

Вони зробили кілька селфі.

Потім ще одне.

Потім смішне фото.

Останній кадр вийшов розмитим.

Софі уважно його роздивилася.

— Це сучасне мистецтво.

— Це твої криві руки.

— Не критикуй митця.

Вони знову розсміялися.

Повернувшись до барної стійки, Софі раптом помітила, що бармен не зводить із неї очей.

— Здається, хтось хоче познайомитися.

Мирослава простежила за її поглядом.

— Уже?

— А чому ні?

— Ми тут хвилин п’ятнадцять.

— Іноді вистачає й хвилини.

— Безнадійний випадок.

— Дякую.

— Це не був комплімент.

— Я знаю.

Бармен жестом покликав Софі ближче.

— Почекаєш мене?

— Звичайно.

Софі вже зробила крок, але Мирослава торкнулася її плеча.

— Знаєш…

— Що?

— Я рада, що ти витягнула мене сьогодні.

Обличчя Софі одразу стало теплішим.

— Я ж казала, що тобі сподобається.

— Так…

— Бачиш? І це тільки початок вечора.

Мирослава всміхнулася.

У клубі ставало дедалі спекотніше.

Вона розстебнула верхній ґудзик легкого піджака й зробила глибокий вдих.

Даремно.

Повітря було важким.

— Я на хвилинку вийду, — сказала вона. — Тут трохи душно.

— Добре. Але не тікай без мене.

— Не втечу.

Мирослава рушила до виходу.

Щойно двері клубу зачинилися за її спиною, шум музики став значно тихішим.

Прохолодне нічне повітря приємно торкнулося обличчя.

Вона глибоко вдихнула й заплющила очі.

Десь неподалік лунав сміх.

По дорозі проїхало таксі.

Місто жило своїм нічним життям.

І саме тоді вона почула звук, який зовсім не пасував цьому вечору.

Глухий удар.

Наче щось важке впало на землю.

Мирослава насупилася.

— Дивно…

Вона повільно повернула голову в бік темного провулка…