Глава 8. Обіцянка

Мирослава тихо зачинила за собою двері квартири й на кілька секунд завмерла, притулившись до них спиною.День видався настільки насиченим, що їй досі здавалося, ніби все це сталося не з нею. Колоквіум. Прогулянка з Андрієм. Його тепла усмішка. І слова, які вперто не хотіли залишати її думки.

“Мирославо… ти мені подобаєшся.”

Вона заплющила очі й мимоволі усміхнулася.

— Це якийсь дивний день… — тихо прошепотіла вона сама до себе.

Знявши кросівки, Мирослава поставила їх біля дверей, кинула рюкзак на диван і пройшла на кухню. Увімкнувши чайник, вона сперлася руками об стільницю.У голові панував справжній безлад. Ще вчора найбільшою проблемою був колоквіум з анатомії.  А сьогодні….  Сьогодні хлопець, який їй подобався, зізнався у своїх почуттях. Телефон завібрував.На екрані з’явилося повідомлення.

Софі 💛

Ти памʼятаєш, що в нас сьогодні плани на вечір? 😏

Мирослава тихо засміялася. Вона зовсім забула.  Швидко відкривши чат, надрукувала відповідь.

- Та куди я від тебе дінуся? 😄

Майже миттєво з’явилося нове повідомлення.

-Тоді о 20:00. 
- Біля клубу Lernt.

Мирослава важко зітхнула.

- Софі, може, підемо кудись простіше? Там тільки за вхід треба віддати купу грошей. Про напої я взагалі мовчу.

Кілька секунд співрозмовниця друкувала відповідь.

— Мирославо!  Ми вперше за сто років ідемо кудись удвох.   Не будь таким Скруджем.!

Мирослава закотила очі.

— Добре. Переконала.

Вона вже хотіла покласти телефон, але той знову завібрував.

— І ще… Там дрескод. 👗

Мирослава відразу зрозуміла, до чого все йде.

Не кажи, що треба вдягнути сукню.

Відповідь була короткою.

— Треба.

— Ні…

Вона швидко надрукувала:

— У мене немає сукні. Ти ж це знаєш.

За кілька секунд прийшла відповідь.

— Тоді плани змінюються. Чекаю тебе в себе. І не через годину. Уже.

Мирослава засміялася й похитала головою.

— Господи… Ця жінка одного дня доведе мене до інфаркту.

Попри все бурчання, вона чудово знала: якщо Софі щось вирішила — сперечатися марно. Швидко переодягнувшись у світлі джинси й кремовий светр, Мирослава взяла сумку та вийшла з квартири.

Через двадцять хвилин вона вже стояла біля дверей Софі. Ледь Мирослава натиснула на дзвінок, як двері різко відчинилися.

— Нарешті!

Софі схопила її за руку й буквально затягнула всередину.

— Я навіть привітатися не встигла.

— Потім привітаєшся. У нас надзвичайна ситуація.

Мирослава здивовано озирнулася. Вітальня нагадувала невеликий шоурум.На дивані були акуратно розкладені кілька суконь, поруч стояли коробки з туфлями, а журнальний столик був заставлений косметикою, прикрасами й парфумами.

— Софі…

— Що?

— Ти випадково не пограбувала магазин?

Подруга театрально приклала долоню до грудей.

— Я? Ніколи.

— Тоді поясни, звідки все це?

Софі лукаво всміхнулася.

— Я була готова.

— До чого?

— До дня, коли нарешті витягну тебе в люди.

Мирослава не стримала сміху.

— Ти ненормальна.

— Саме тому ми й дружимо.

Софі підійшла до дивана й по черзі підняла три сукні.

— Отже, маємо три варіанти: чорну, темно-синю й смарагдову. Обирай.

Мирослава розгублено розвела руками.

— Для мене вони всі однакові.

— Я знала, що ти саме так і скажеш.

Вона без вагань відклала дві сукні й залишила в руках лише одну. Чорну класичну.  Без блискіток і зайвих деталей. Лише тонкі бретелі, м’яка тканина й довжина трохи нижче колін.

— Ось ця.

Мирослава невпевнено провела пальцями по тканині.

— Вона… занадто гарна.

— Ні, — усміхнулася Софі. — Вона саме така, як треба.

— Я ніколи такого не носила.

— Саме час почати.

Софі зробила крок ближче й поклала руку їй на плече.

— Мирославо, ти щодня бачиш себе в дзеркалі як студентку: джинси, светр, рюкзак і купа конспектів. Але сьогодні дозволь собі хоча б один вечір побути просто красивою дівчиною.

Мирослава мовчала.

Софі простягнула їй сукню.

— Іди приміряй.

— Софі…

— Без “Софі”. У ванну. Швидко.

Мирослава приречено видихнула.

— З тобою неможливо сперечатися.

— Нарешті ти це зрозуміла.

Мирослава лише усміхнулася й зачинила за собою двері ванної кімнати.За кілька хвилин двері ванної кімнати повільно відчинилися.Мирослава нерішуче визирнула в коридор.

— Софі…

— Виходь уже, не бійся.

Вона зробила кілька кроків.Чорна сукня сиділа на ній так, ніби була пошита спеціально для неї. Вона м’яко підкреслювала талію, відкривала плечі й залишалася стриманою та витонченою водночас. Хвилясте каштанове волосся спадало на плечі легкими пасмами, а на обличчі майже не було макіяжу — лише трохи туші та прозорий блиск для губ.Мирослава ніяково поправила волосся.

— Ну… як?

Софі уважно подивилася на подругу, а тоді повільно похитала головою.

— Майже ідеально.

— Майже?

— Так.

Вона швидко зникла в спальні й за хвилину повернулася з невеликою чорною коробкою.

— Залишився останній штрих.

Софі відкрила коробку.Усередині лежали чорні туфлі на невисоких підборах із тонким ремінцем навколо щиколотки.Мирослава відразу зробила крок назад.

— Ні.

— Так.

— Софі, я не вмію ходити на підборах.

— Навчишся.

— Я впаду ще біля входу до клубу.

Софі засміялася.

— Не впадеш.

— А якщо впаду?

— Я тебе підніму.

— Дуже “заспокоїла”.

Подруги одночасно розсміялися.

Софі простягнула їй коробку.

— До речі… Це мої улюблені туфлі.

Мирослава здивовано підняла брови.

— Справді?

— Авжеж. Я їх майже нікому не позичаю.

— Тоді чому мені?

Софі на мить замовкла, а потім тепло всміхнулася.

— Бо ти моя найкраща подруга.

Від цих слів Мирославі стало тепло на душі.Вона мовчки взяла туфлі.

— Дякую.

— Не поспішай дякувати. Якщо подряпаєш їх ображуся.