Глава 7. День Х

Будильник продзвенів о сьомій ранку.

Насправді Мирослава майже не спала.Усю ніч вона провела за конспектами, повторюючи анатомію. Назви м’язів, нервів і кісток настільки переплелися в голові, що під ранок вона вже не була впевнена, чи взагалі щось пам’ятає.Вона заплющила очі лише на кілька годин.Але сьогодні був день, до якого вона готувалася останні тижні.Колоквіум.Саме через нього вона відмовилася від прогулянок, вечірок і навіть від ще однієї зустрічі з Андрієм.Сьогодні мало вирішитися, чи всі ці безсонні ночі були недаремними.Коридори медичного факультету гуділи.Хтось гарячково перегортав конспекти. Хтось нервово повторював терміни. Декілька студентів мовчки дивилися в одну точку, ніби вже змирилися зі своєю долею. Мирослава міцніше притиснула до себе конспект і глибоко вдихнула. Вона зробила все, що могла. Залишалося лише довіритися собі.Телефон тихо завібрував. 
На екрані з’явилося повідомлення.

Софі 💛

“Тримайся! Я знаю, що ти впораєшся. ❤️”

На обличчі Мирослави з’явилася легка усмішка.

Вона швидко надрукувала відповідь.

“Дякую. Як тільки закінчу — одразу напишу.”

У цей момент двері аудиторії відчинилися.

— Наступна група!

Мирослава сховала телефон до сумки й разом з іншими студентами зайшла всередину.Вона перевернула свій білет.      І завмерла.Не від страху.Від полегшення. Саме ці теми вона повторювала вночі. Кутики її губ ледь помітно піднялися.

“Дякую…”

Вона навіть не знала кому. Собі. Удачі. Чи літру міцної кави, яку випила о третій ночі. Рука впевнено ковзала по паперу. Відповідь за відповіддю. Без пауз. Без сумнівів. Поки інші ще уважно читали завдання, Мирослава вже перегортала останню сторінку. Викладач здивовано подивився на неї.

— Уже?

— Так.

— Перевірте ще раз.

— Уже перевірила.

Він усміхнувся.

— Можете бути вільні.

Мирослава однією з перших вийшла з аудиторії. Лише тепер вона відчула, як сильно калатає серце. Усе позаду. Вона дістала телефон. Два повідомлення були від Софі.

-Ну як???

-Не мовчи! 😄

Мирослава тихо засміялася.

“Склала! Потім усе розповім ❤️”

Ледь вона натиснула “Надіслати”, як побачила ще одне повідомлення.

Від Андрія.

Привіт, Мирославо 😊
Як колоквіум?

За хвилину прийшло ще одне.

Я перед університетом.
Чекаю на тебе з чашкою капучино. ☕

Мирослава мимоволі усміхнулася.

— Він неможливий…

Вона швидко набрала відповідь.

Я вже виходжу. 😊

Сховавши телефон до сумки, Мирослава поспішила до головного виходу університету.

Ледве переступивши поріг університету, вона одразу помітила Андрія. Він стояв, спершись плечем об акуратно припаркований Volkswagen Polo.Мирослава не дуже розумілася на автомобілях, але цю модель знала. Скромна, охайна й доглянута.Чомусь вона дуже пасувала самому Андрієві. Помітивши Мирославу, він щиро усміхнувся й одразу простягнув їй паперову чашку.

— Вітаю з найстрашнішим днем семестру.

Вона здивовано перевела погляд із чашки на нього.

— Капучино?

— Як і обіцяв.

Мирослава несміливо взяла теплу чашку.

— Дякую… Я зовсім не чекала такої турботи.

— Я подумав, що після колоквіуму тобі це точно знадобиться.

Вона зробила ковток і задоволено заплющила очі.

— Дуже знадобилося.

Андрій усміхнувся.

— Ну що? Як усе пройшло?

— Чудово. Питання випали саме ті, які я повторювала вночі.

— Я навіть не сумнівався.

— Правда?

— Правда. Ти занадто відповідальна, щоб не скласти.

Мирослава тихо засміялася.

— Нарешті можна трохи видихнути.

— Саме це я й хотів почути.

Він зробив ковток кави.

— У мене є одна ідея.

— Яка?

— Я знаю одне дуже гарне місце.

Він трохи усміхнувся.

— Поїхали?

Мирослава навіть не задумалася.

— Поїхали.

За пів години вони вже були в одному із західних районів міста.Автомобіль зупинився біля старовинного замку, оточеного великим парком.Щойно вони зайшли всередину, Мирослава завмерла.Навколо розквітали сотні троянд.Високі дерева вкривали алеї густими зеленими кронами, крізь які пробивалося тепле сонячне світло.У повітрі пахло квітами, свіжою травою й літом.А пташки співали так злагоджено, ніби змовилися злитися в одну чарівну мелодію.

— Тут… неймовірно красиво.

Андрій усміхнувся.

— Знав, що тобі сподобається.

Вони повільно прогулювалися алеями.Говорили про університет, дитинство, мрії та плани на майбутнє.Час минав непомітно.Згодом Андрій підійшов до лавочки, що стояла біля старовинного фонтану.Жестом запросив Мирославу сісти.Сам опустився поруч.Кілька хвилин вони мовчали.Тиша між ними не була незручною.Навпаки.Вона дарувала відчуття спокою. Раптом Андрій тихо промовив:

— Мирославо…

— Так?

Він глибоко вдихнув.

— Ти мені подобаєшся.

Світ ніби завмер.Мирослава відчула, як серце почало битися швидше.Вона ніколи раніше не чула таких слів, сказаних саме їй.Щоки повільно вкрилися рум’янцем.

— Андрію… я…

Слова застрягли в горлі.

Він лагідно усміхнувся.

— Не хвилюйся.

Його голос був спокійним.Без тиску.Без вимог.

— Я все розумію.

Вона мовчала.

— Тобі не потрібно відповідати зараз.

Він трохи знизав плечима.

— Тобі потрібен час.

— Пробач…

— За що?

— Я просто… не знаю, що сказати.

Андрій тихо засміявся.

— Це навіть мило.

Мирослава підняла на нього здивований погляд.                      Він тепло усміхнувся.

— Ми нікуди не поспішаємо.

На мить замовк.

— У нас попереду ще багато часу.

У його усмішці було стільки тепла, що Мирослава мимоволі усміхнулася у відповідь.

Після прогулянки Андрій наполіг, щоб відвезти її додому. Спочатку Мирослава намагалася відмовитися.

— Не треба, я сама доїду.

— Мирославо…

Вона усміхнулася.

— Добре.

Дорогою вони майже не розмовляли.Кожен думав про своє. Коли автомобіль зупинився біля її будинку, Мирослава повернулася до нього.