Глава 6. Чутки

За сорок хвилин Мирослава вже сиділа навпроти Софі в їхній улюбленій кав’ярні.

Невеликий заклад на розі старої вулиці давно став їхнім місцем. Тут вони святкували успішні іспити, скаржилися на викладачів, ділилися мріями й просто мовчали, коли слова були зайвими.

На столику парували два капучино.

— От тепер я впізнаю свою Мирославу, — усміхнулася Софі, роблячи ковток.

— Чому?

— Бо нарешті відірвалася від анатомії.

— Ненадовго.

— Я навіть не сумнівалася.

Обидві засміялися.

Розмова швидко перейшла на університет.

Софі розповідала про дивакуватого викладача з психології, який міг цілу пару говорити про людські емоції, так і не відкривши презентацію.

Мирослава сміялася так щиро, що аж на мить забула про колоквіум.

Після кави вони неквапливо рушили знайомими вулицями.

Берлін жив своїм вечірнім життям.

Повз проходили закохані пари.

На велосипедах проносилися кур’єри.

Десь неподалік грав саксофон.

Літнє повітря було теплим і пахло дощем, хоча небо залишалося чистим.

— До речі… — раптом сказала Софі. — Ти чула, що вчора неподалік твого району була перестрілка?

Мирослава здивовано подивилася на неї.

— Серйозно?

— Так.

— Я думала, то салюти.

Вона знизала плечима.

— Це ж Берлін. Тут іноді серед ночі таке запускають, що пів району прокидається.

Софі похитала головою.

— Ні, Мирославо. Я серйозно. У кількох незалежних джерелах і телеграм-каналах писали, що троє людей загинули.

— А офіційно?

— Майже нічого.

— Ну й добре.

Мирослава спокійно поправила ремінець сумки.

— У такому великому місті щодня щось трапляється. Не наводь на мене паніку.Ти ж знаєш, що я живу в тому районі й майже завжди повертаюся додому через парк.

Софі лукаво всміхнулася.

— Не переживай.Тепер тебе буде кому проводжати.

Вона багатозначно підморгнула.

Мирослава тихо засміялася.

— Ну ти, подруго, вмієш підтримати.

— Завжди.

Вони пройшли ще кілька метрів.

Софі раптом озирнулася навколо й трохи тихіше сказала:

— Якщо чесно… зараз містом ходять дивні чутки.

— Які ще чутки?

— Кажуть, з’явився хтось на прізвисько…

Вона зробила коротку паузу.

— Тінь.

Мирослава скептично підняла брову.

— І що?

— Кажуть, навіть Ал-Хашімі воліє не переходити йому дорогу.

Мирослава розсміялася.

— Софі, ти що, кримінальних серіалів передивилася? Мафія, загадкові люди…

— Та ні!

— Зараз ще скажеш, що він літає вночі в чорному плащі.

Софі пирхнула зі сміху.

— Ну Мирославо… ти ж знаєш, куди бити.Прямо по найболючішому місцю.

— Бо це звучить як сюжет дешевого бойовика.

— А мені цікаво.

— Тобі завжди цікаво все загадкове.

— Це правда.

Мирослава похитала головою.

— Особисто я більше переживаю через колоквіум, ніж через твої чутки.

— Побачимо, — загадково відповіла Софі.

Мирослава усміхнулася.

— Якщо одного дня зустріну цього твого Тіня, обов’язково попрошу автограф.

— Домовилися.

Обидві щиро розсміялися.За розмовами вони зовсім не помітили, як місто поступово огорнула ніч.

Мирослава дістала телефон.

— Софі…

— Що?

— Уже десята.

— Що?!

— Завтра університет.

— А потім колоквіум, — закінчила за неї Софі й театрально закотила очі.

— Саме так.

Вони вже проходили повз нічний клуб.Неонові вивіски переливалися синім і фіолетовим світлом, а з-за дверей долинали приглушені баси.

Софі зупинилася.

— Мирославо…

— Ні.

— Я ще нічого не сказала.

— Але я вже знаю, що ти хочеш запропонувати.

Софі засміялася.

— Ну хоча б на пів години!

— Ні.

— Чому?

— Бо завтра пари.

— Ти зануда.

— Знаю.

— Життя так швидко минає, а ти весь час між університетом і домом.

Мирослава на мить замислилася.Можливо, Софі мала рацію.Іноді вона справді надто багато часу приділяла навчанню.

— Після колоквіуму, — нарешті сказала вона.

— Що?

— Після колоквіуму підемо.

Куди захочеш.

Софі широко усміхнулася.

— Серйозно?

— Обіцяю.

Подруга простягнула вперед мізинець.

— Скріпимо угоду?

Мирослава розсміялася й зачепила її мізинець своїм.

— Скріпимо.

— Тільки без відмовок.

— Обіцяю.Без відмовок.

— Навіть якщо Андрій запросить тебе на побачення?

Мирослава засміялася.

— Навіть тоді.

— Оце вже серйозна обіцянка.

Вони ще трохи постояли, обговорюючи майбутній колоквіум, після чого попрощалися.

Софі швидко зникла за рогом, а Мирослава рушила додому.

Попереду були університет, безсонні ночі над конспектами й найважливіший колоквіум семестру.

Вона ще не знала, що іноді одна випадкова обіцянка здатна змінити все життя.