Глава 5. Звичайний день

Наступного дня після пар Мирослава повернулася додому трохи раніше.

У квартирі було напрочуд тихо.

Мама ще не повернулася з роботи, тато теж був відсутній, а молодші сестри затрималися на гуртках.

— Нарешті тиша, — тихо усміхнулася вона.

Мирослава зайшла до своєї кімнати, скинула рюкзак біля столу й дістала планшет.

За кілька секунд на екрані відкрилися конспекти з анатомії.

За тиждень мав бути колоквіум.

Мирослава взяла стилус. Повільно провела ним по екрану й уважно прочитала перший абзац.

Другий.

Потім зрозуміла, що вже хвилину дивиться в одну точку.

Думки вперто поверталися до вчорашнього вечора.

До сміху Андрія.

До його жарту про Степана.

І…

До капучино.

— Та що зі мною? — тихо пробурмотіла вона.

Телефон коротко завібрував.

Софі ❤️

“Ти жива?”

Мирослава усміхнулася й одразу натиснула виклик.

— Ну нарешті! — пролунав веселий голос Софі. — Я вже думала, тебе викрали.

— Драматизуєш.

— Абсолютно ні. Ну що? Як усе пройшло?

Мирослава всміхнулася.

— Добре.

— Це все?

— А що ще?

— Мирославо…

Софі театрально зітхнула.

— Я чекала хоча б п’ятнадцятихвилинну історію.

— Це була просто кава.

— І?

— Ми багато говорили.

— І?

— Він повернув мені студентський.

— Це я вже знаю. Далі.

Мирослава тихо засміялася.

— Він… виявився дуже приємним.

— О-о-о…

— Не починай.

— Уже почала.

— Софі!

— Добре, серйозно. Він поводився нормально?

— Навіть дуже.

— Не вихвалявся?

— Ні.

— Не будував із себе героя?

— Ні.

— Не дивився зверхньо?

— Ні.

Софі на кілька секунд замовкла.

— Підозрілий тип.

— Софі!

— Що? Ідеальних людей не буває.

Мирослава усміхнулася.

— Він просто… справжній.

На тому кінці слухавки стало тихо.

— Знаєш… — уже м’якше сказала Софі. — Я давно не чула, щоб ти говорила про когось із такою усмішкою.

Мирослава машинально торкнулася губ.

— Невже так помітно?

— Дуже.

Вона ненадовго замовкла.

— Не знаю… Поруч із ним мені було легко. Наче не потрібно було весь час думати, що сказати чи як поводитися.

— Ось це вже мені подобається.

— Що саме?

— Те, що ти нарешті дозволила собі просто бути собою.

Мирослава перевела погляд на планшет.

Конспект з анатомії все ще був відкритий.

— А знаєш, що найсмішніше?

— Що?

— Я відкрила конспект хвилин десять тому… і досі не прочитала навіть сторінки.

Софі тихо засміялася.

— О тоді у мене є цікава пропозиція ).

— Яка?

— Закривай планшет.

— Що?

— Ходімо на каву. А потім трохи погуляємо.

— Софі, мені треба вчитися…

— Миросю, ти майбутній лікар, а не робот.

Мирослава тихо засміялася.

— Колоквіум сам себе не складе.

— Не складе. Але одна година нічого не змінить.

На кілька секунд запала тиша.

Потім Софі вже зовсім тихо сказала:

— Якщо чесно… я просто скучила за тобою.

Мирослава опустила очі.

Вони й справді давно не проводили час удвох.

Лише університет.

Пари.

Навчання.

Постійний поспіх.

— Добре.

— Це означає «так»?

— Так.

— Через сорок хвилин біля нашої кав’ярні?

— Домовилися.

— І без планшета.

— Добре.

Мирослава поклала слухавку.

Подивилася на відкритий конспект.

Потім заблокувала планшет і поклала його до шухляди.

Анатомія могла зачекати.

Бо іноді навіть майбутнім лікарям потрібна перерва.

А сьогодні їй хотілося просто провести вечір із найкращою подругою.