Глава 4.Капучино ( випадковість чи доля)

Наступного дня Мирослава прийшла на місце зустрічі на десять хвилин раніше.

— Це зовсім не тому, що я хвилююся, — тихо пробурмотіла вона собі.

Вона стояла біля невеликої кав’ярні неподалік університету й кожні кілька секунд дивилася на телефон.

Потім на двері.

Знову на телефон.

— Спокійно…

Саме в цей момент поряд почувся знайомий голос.

— Якщо ти ще раз подивишся на годинник, він точно почне йти повільніше.

Вона різко обернулася.

Перед нею стояв той самий хлопець із метро.

Світло-русяве волосся було трохи розтріпане вітром, на плечі висів чорний рюкзак, а в руках він тримав два паперові стаканчики.

— Я подумав, що нечесно змушувати тебе чекати ще й у черзі.

Він простягнув один із них.

— Капучино.

— Звідки ти знав?

— Не знав.

Він усміхнувся.

— Просто вгадав.

Мирослава обережно взяла стаканчик.

Їхні пальці на мить торкнулися.

Усередині дивно защеміло.

— Дякую…

Хлопець простягнув їй студентський квиток.

— А це офіційно повертається законній власниці.

— Нарешті…

Вона швидко заховала його до гаманця.

— Другий раз  так  не пощастить.

— Значить, ти більше не будеш мене спеціально збивати в метро?

Мирослава засміялася.

— Обіцяти не можу.

— Чесна відповідь.

Кілька секунд вони мовчки пили капучино.

Потім хлопець простягнув руку.

— До речі… Я Андрій.

Мирослава подивилася на його долоню.

— Нарешті.

Він здивовано підняв брови.

— Тобто?

— Учора я всю дорогу додому гадала, як тебе звати.

— І які були варіанти?

— Максим.

— Непогано.

— Данило.

— Теж підійшло б.

Мирослава ледь помітно усміхнулася.

— І… Степан.

Андрій завмер.

Потім розсміявся так щиро, що кілька людей обернулися.

— Степан?

— Не смійся!

— Я просто намагаюся уявити себе Степаном.

— Не виходить?

— Абсолютно.

Вона теж не стримала сміх.

Напруга між ними зникла так швидко, ніби її ніколи й не було.

Вони вирішили пройтися парком.

Розмова текла легко.

Про університет.

Про дивних викладачів.

Про дитячі мрії.

Про те, як Андрій одного разу випадково сів не в той потяг і опинився за сорок кілометрів від дому.

Мирослава сміялася так часто, що сама почала дивуватися.

Зазвичай їй було важко відкриватися новим людям.

Поруч із ним усе здавалося… простішим.

Коли сонце почало ховатися за будинками, Андрій зупинився.

— Можна поставити одне запитання?

— Можна.

Андрій зробив ковток кави й трохи помовчав.

— Ти казала, що переїхала сюди у чотирнадцять років?

— Так.

Мирослава здивовано подивилася на нього.

— Чому питаєш?

Він ледь усміхнувся.

— Бо я теж переїхав сюди ще в дитинстві. Мені було дев’ять.

Вона здивовано підняла брови.

— Справді?

— Так. Тому мені стало цікаво, як це було для тебе.

Мирослава ненадовго замовкла.

— Якщо чесно… спочатку було дуже важко.

Вона задумливо подивилася кудись удалину.

— Я майже не знала мови. У школі соромилася відповідати біля дошки, боялася зробити помилку. Здавалося, що всі дивляться тільки на мене.

Андрій уважно слухав.

— Після уроків я майже щодня сиділа за підручниками. Вчилася, готувалася до контрольних. Потім потрібно було добре закінчити школу, вступити до університету…

Вона ледь усміхнулася.

— Якось усе життя перетворилося на навчання й обов’язки.

— А друзі?

— Є одна людина.

Її очі відразу потеплішали.

— Софі. Ми познайомилися ще в школі. Якби не вона, мабуть, мені було б набагато важче.

— Значить, тобі пощастило.

— Дуже.

На кілька секунд запала тиша.

Андрій усміхнувся.

— А хлопець був?

Мирослава тихо засміялася.

— Ні.

— Жодного?

Вона похитала головою.

— Якось не до цього було. Навчання, мова, іспити… Потім університет. На хлопців часу просто не залишилося.

— Тепер розумію.

— Що саме?

— Чому ти така обережна.

Вона здивовано подивилася на нього.

—— Знаєш… мені здається, ти так довго будувала своє майбутнє, що зовсім забула пожити теперішнім.

Мирослава опустила очі на стаканчик із кавою.

Ніхто ще ніколи не дивився на її життя саме так.

Вона тихо усміхнулася.

— Можливо… ти маєш рацію.

Вони ще трохи пройшлися вечірнім парком.

Біля входу в метро зупинилися.

— То… побачимося ще? — несміливо запитав Андрій.

Мирослава подивилася на нього.

І вперше за довгий час не стала шукати причину відмовити.

— Думаю… так.

На обличчі Андрія з’явилася тепла усмішка.

— Тоді до зустрічі, Мирославо.

— До зустрічі.

Вона вже зробила кілька кроків до входу в метро, але раптом обернулася.

Андрій усе ще стояв на тому самому місці.

Помітивши її погляд, він усміхнувся й помахав рукою.

Мирослава відповіла тим самим.

Спускаючись сходами до платформи, вона раптом зрозуміла, що весь цей вечір майже не думала ні про навчання, ні про дедлайни, ні про нескінченний список справ.

Уперше за багато років вона просто була собою.

І це відчувалося напрочуд… легко