Глава 3. Це не побачення

— Це не побачення.

Мирослава критично подивилася на себе в дзеркало.

Потім на ліжко.

Потім знову на дзеркало.

На ліжку вже лежали три светри, дві пари джинсів і одна сукня.

— Абсолютно точно не побачення.

Вона підійшла ближче до дзеркала й поправила волосся.

З відображення на неї дивилася молода дівчина з теплими карими очима та густим темно-каштановим волоссям, яке м’якими хвилями спадало до плечей.

Маленький рівний носик.

Пухкі губи.

Темні вії та густі брови, що красиво підкреслювали погляд.

Мирослава не була худенькою.

І ніколи не прагнула нею бути.

Її фігура мала виразні жіночі вигини.

Тонка талія плавно переходила в округлі стегна, створюючи силует пісочного годинника.

— Уся в мене, — любила повторювати мама щоразу, коли Мирослава починала скаржитися на свої форми.

І якщо колись у шістнадцять років це її дратувало, то тепер вона лише усміхалася у відповідь.

Сестри ж узагалі були переконані, що вона просто не помічає, як на неї дивляться хлопці.

Сама Мирослава в це не вірила.

Вона ще раз оглянула себе в дзеркалі.

Потім перевела погляд на сукню, що лежала на ліжку.

Потім знову на дзеркало.

— Ні.

Сукня — це вже занадто.

У двері без стуку просунула голову молодша сестра.

— Якщо це не побачення, то чому ти перевдягаєшся вже сорок хвилин?

— Я не перевдягаюся сорок хвилин!

— Тридцять дев’ять?

— Вийди звідси!

Сестра лише розсміялася, але замість того, щоб піти, сперлася плечем об дверний косяк.

— До речі, ти гарна.

Мирослава кліпнула.

— Що?

— Кажу, ти гарна.

Сестра усміхнулася.

— Іди вже на своє «не побачення».

— Це не побачення!

—Ага.

Цього разу двері все ж зачинилися.

У кімнаті знову стало тихо.

Мирослава подивилася на своє відображення.

Потім поправила пасмо волосся, що вибилося з зачіски.

І раптом усміхнулася.

Зовсім трішки.