Глава 2. Загублена знахідка

День тягнувся нескінченно.

Через запізнення Мирослава отримала зауваження від викладача, ледь встигла здати проєкт і пропустила обідню перерву.

До кінця занять вона почувалася вичавленою, мов лимон.

— Нарешті додому, — пробурмотіла вона, виходячи з університету.

На вулиці вже сутеніло.

Мирослава дістала телефон, щоб перевірити час, і машинально потягнулася до сумки за студентським пропуском.

Порожньо.

Вона зупинилася.

Перевірила ще раз.

Потім ще.

І ще.

— Ні…

Серце неприємно стиснулося.

Вона швидко відкрила сумку.

Зошити.

Ручки.

Гаманець.

Навушники.

Пропуску не було.

— Тільки не це…

Мирослава заплющила очі.

Перед нею одразу сплив ранок.

Метро.

Зіткнення.

Розсипані по перону речі.

— От халепа.

Вона тяжко зітхнула.

Новий пропуск означав заяву, очікування і купу зайвих проблем.

Саме того, чого їй зараз бракувало для повного щастя.

Телефон у її руці несподівано завібрував.

Невідомий номер.

Зазвичай вона не відповідала на такі дзвінки.

Але сьогодні був явно не її день.

— Алло?

— Привіт.

Голос був чоловічим.

Спокійним.

І чомусь знайомим.

— Перепрошую, ми знайомі?

На тому кінці дроту тихо засміялися.

— Частково.

Мирослава насупилася.

— Це як?

— Сьогодні вранці ти мало не збила мене в метро.

На мить вона завмерла.

Світле волосся.

Сірі очі.

Розлита кава.

— О…

— Саме так, — у голосі хлопця чулося задоволення. — Схоже, ти дещо загубила.

Серце Мирослави підскочило.

— Мій пропуск?

— Вгадай з одного разу.

Вона полегшено видихнула.

— Слава Богу.

— Це не зовсім та реакція, на яку я розраховував.

— Вибачте, але зараз ви буквально моя улюблена людина.

На кілька секунд запала тиша.

А потім хлопець розсміявся.

— Це, звісно, приємно чути, але я залишився без кави.

Мирослава насупилася.

— Що?

— Моя кава загинула героїчною смертю на платформі метро.

Вона мимоволі усміхнулася.

—Це був нещасний випадок.

— Згоден. Але факт залишається фактом — без ранкової кави я постраждав.

— І що ви пропонуєте?

— Думаю, ти винна мені нову.

Мирослава тихо засміялася.

— Це звучить як шантаж.

— Ні. Це звучить як запрошення на каву.

На мить вона розгубилася.

Запрошення?

Її ще ніхто не запрошував просто так.

Без жартів друзів.

Без підштовхувань родичів.

Без дурних парі.

Просто тому, що хотів.

— Я…

— Завтра після занять, — швидко додав він. — Лише кава. Як компенсація за моральну шкоду.

— Моральну шкоду?

— І матеріальну. Кава нині дорога.

Мирослава закотила очі.

— Добре.

— Добре?

— Добре.

У слухавці почувся задоволений видих.

— Тоді до завтра, Мирославо.

Вона завмерла.

Він знав її ім’я.

І лише через секунду згадала про студентський пропуск.

— Хитрун.

Його сміх знову пролунав у слухавці.

І вперше за весь день Мирослава усміхнулася по-справжньому.

Мирослава вже збиралася покласти телефон до сумки, коли раптом завмерла.

— Стоп.

Вона насупилася.

Потім ще сильніше.

— Та ну…

Дівчина подивилася на екран телефону так, ніби він був винен у всіх її проблемах

Вона погодилася піти на каву.

З хлопцем.

Завтра.

І навіть не запитала його ім’я.

— Молодець, Мирославо, — пробурмотіла вона собі під ніс.

Дівчина повільно рушила додому.

Але думки вперто поверталися до ранкової зустрічі.

Цікаво, як його звати?

Максим?

Артем?

Данило?

Вона насупилася.

А раптом Степан?

Мирослава зупинилася посеред тротуару.

Ні.

Не схожий він на Степана.

Хоча…

А якщо схожий?

— Господи, — простогнала вона.

Яка взагалі різниця?

Завтра все одно дізнаюся.

Але думка про те, що вона погодилася зустрітися з хлопцем, і навіть не знає його імені, чомусь здавалася дуже смішною.

І всю дорогу додому вона час від часу ловила себе на усмішці.

Відчинивши двері квартири, Мирослава одразу почула знайомий гамір.

— Я перша взяла пульт!

— Ні, ти його заховала!

— Мамо!

Із кухні долинав запах вечері.

Десь працював телевізор.

Тато щось голосно коментував із вітальні.

Здавалося б, у такому домі неможливо почуватися самотньою.

Але Мирослава давно знала, що це не так.

Вона любила свою родину.

Дуже любила.

Проте іноді їй усе одно здавалося, ніби вона стоїть трохи осторонь від усіх.

Наче той самий загублений пазл, який випадково потрапив до чужої коробки.

— Мирославо, ти чого усміхаєшся? — долинув голос молодшої сестри.

Вона здригнулася.

— Що?

— Усміхаєшся, кажу.

Мирослава швидко похитала головою.

— Нічого.

Але, піднімаючись до своєї кімнати, вона все одно торкнулася губ пальцями.

І лише тоді зрозуміла, що усмішка нікуди не зникла.