Глава 1. Запізнення

Ранок почався жахливо

Наступного ранку жодних доленосних відчуттів уже не було. Не було загадкових знаків від Всесвіту. Не було передчуття змін. Була лише реальність.

І ця реальність безжально показувала на екрані телефону 08:00.

— Ні, ні, ні…

Мирослава різко сіла на ліжку.

Пара починалася о восьмі тридцять.

— Та ви жартуєте!

Вона зіскочила з ліжка, нашвидкуруч натягнула джинси, зібрала волосся в недбалий хвіст і вискочила з квартири.

За десять хвилин вона вже мчала до метро, на ходу натягуючи куртку.

— Чудово. Просто чудово, — бурмотіла вона, збігаючи сходами на платформу.

У навушниках грала музика.

Людей було так багато, що вона ледве встигала лавірувати між ними.

І саме тому не помітила хлопця, який виходив із вагона

Вони врізалися одне в одного.

— Ой!

Телефон вислизнув із рук Мирослави й ударився об підлогу.

Сумка зісковзнула з плеча, перекинулася, і її вміст розлетівся по перону.

Кілька ручок, зошит, гаманець, навушники.

І стаканчик чужої кави, який дивом опинився на землі поруч.

У цей самий момент двері метро зачинилися.

Поїзд рушив.

Мирослава безпорадно дивилася йому вслід.

— Бляха…

Чудово.

Просто чудово.

— Господи, вибачте! — швидко випалила вона, нарешті повертаючись до реальності

Перед нею стояв хлопець років двадцяти чотирьох.

Світле волосся, добрі сірі очі та абсолютно спантеличений вигляд.

Кілька секунд він просто дивився на неї.

Потім усміхнувся.

— З вами все добре?

Мирослава кліпнула

Так….. Здається.

Дивно.

Зазвичай люди після таких зіткнень дратувалися.

— Він допоміг зібрати речі, що висипалися  у неї з сумки.

— Ви дуже поспішаєте.

— Це ще м’яко сказано.

— На навчання?

— Так.

— Тоді біжіть. Я не хочу бути причиною вашого запізнення.

Вона нарешті забрала свої речі.

— Дякую. І вибачте за каву.

— Нічого страшного.

Його усмішка була теплою. Незвично теплою.

Але Мирослава лише кивнула й побігла вперед по перону.

Через кілька секунд вона вже зникла серед натовпу.

Хлопець дивився їй услід.

— Навіть ім’я не запитав…

А потім його погляд зачепився за пластикову картку біля лавки.

Студентський пропуск.

Він підняв його і прочитав ім’я.

— Мирослава…

На його губах сама собою з’явилася усмішка.

Вперше за довгий час йому захотілося знайти когось знову.