Глава 1. Запізнення

Ранок почався жахливо

Наступного ранку жодних доленосних відчуттів уже не було. Не було загадкових знаків від Всесвіту. Не було передчуття змін. Була лише реальність.

І ця реальність безжально показувала на екрані телефону 08:00.

— Ні, ні, ні…

Мирослава різко сіла на ліжку.

Пара починалася о восьмі тридцять.

— Та ви жартуєте!

Вона зіскочила з ліжка, нашвидкуруч натягнула джинси, зібрала волосся в недбалий хвіст і вискочила з квартири.

За десять хвилин вона вже мчала до метро, на ходу натягуючи куртку.

— Чудово. Просто чудово, — бурмотіла вона, збігаючи сходами до платформу.

У навушниках грала музика.

Людей було так багато, що вона ледве встигала лавірувати між ними.

Вона поспішала, дивлячись лише вперед, і саме тому не помітила хлопця, який виходив із вагона.

Вони врізалися одне в одного.

— Ой!

Телефон вислизнув із рук Мирослави й ударився об підлогу.

Сумка зісковзнула з плеча, перекинулася, і її вміст розлетівся по перону.

Кілька ручок, зошит, гаманець, навушники.

І кава незнайомця, яка в ту ж секунду опинилася на пероні.

У цей самий момент двері метро зачинилися.

Поїзд рушив.

Мирослава безпорадно дивилася йому вслід.

— Бляха…Чудово.Просто чудово.

— Господи, вибачте! — швидко випалила вона, нарешті повертаючись до реальності

Перед нею стояв хлопець років двадцяти чотирьох.

Світле волосся, добрі сірі очі й абсолютно спантеличений вигляд.

Кілька секунд він просто дивився на неї.

Потім усміхнувся.

— З вами все добре?

Мирослава кліпнула

Так….. Здається.

Дивно.

Зазвичай люди після таких зіткнень дратувалися.

— Він допоміг зібрати речі, що висипалися  у неї з сумки.

— Ви дуже поспішаєте.

— Це ще м’яко сказано.

— На навчання?

— Так.

— Тоді біжіть. Я не хочу бути причиною вашого запізнення.

Вона нарешті забрала свої речі.

— Дякую. І вибачте за каву.

— Нічого страшного.

Його усмішка була теплою. Незвично теплою.

Але Мирослава лише кивнула й побігла вперед по перону.

Через кілька секунд вона вже зникла серед натовпу.

Хлопець дивився їй услід.

— Навіть ім’я не запитав…

Він уже збирався йти, коли помітив щось біля лавки.

Пластикова картка.

Хлопець нахилився й підняв її.Студентський пропуск.

Він перевернув картку в руках. На зворотному боці була маленька біла наклейка з номером телефону. «Якщо знайшли — будь ласка, зателефонуйте».

Хлопець усміхнувся.

— Ось воно що…

Він ще раз подивився на фотографію. Потім на ім’я.

 Мирослава.

Ім’я чомусь запам’яталося одразу.

Він поклав пропуск у кишеню.

Тепер у нього була причина знайти її.

І, можливо, привід зустрітися ще раз.

На його губах сама собою з’явилася усмішка.

Вперше за довгий час йому захотілося знайти когось знову.