5. Тіні листопаду

Два дні збігли як одна мить.

Олесь вів себе як гостинний господар, більше не гнівався.

Вони разом снідали, обідали і вечеряли. Та не заводили довгих розмов.

Леся пройшла всі папки із звітами. Вона робила все на автоматі, не звертаючи увагу на цифри.

Туман за ці два дні ні разу не розсіювався,  цілими днями стояв стіною.

Олесь не випускав її з виду, і в неї не було можливості поговорити з Лесиком.

Щоб дізнатися про таємниці цієї садиби, що жахливе приховує туман.

Леся встала зранку і відразу склала свої речі у валізу, щоб після надання звіту бути готовій покинути це місце назавжди.

До обіду завершила опрацювання останнього звіту. Олесь не появлявся від ранку, і вона змушена шукати його.

Спустилася на кухню,  здалося, що він чекав на неї.

Бо як тільки увійшла, його очі відшукали її і він не відводив погляду. Вона втопилася в його очах, серце завмерло. Хотіла запам'ятати його таким, перевела погляд на вуста, якби хоч раз відчути їх смак, торкнутися до його обличчя, волосся. 

Не витримала і відвела свій погляд на вікна, за якими стояв густий туман. 

– Я все виконала, згідно умов договору. Прошу вас підписати акт виконаних робіт і прийняти мою роботу.

Він не відповідав, Олеся чула його кроки позаду себе.

Підійшов впритул, обійняв і притиснув до себе. 

– Не йди. Я не зможу жити без тебе. Кохаю. Ти тінь мого серця, –  його слова відбивалися у неї на серці, а коли вуста торкнулися волосся, фортецю втримати вже не було сили, а він шепотів далі на вухо, – Не хочеш бути тут, я піду за тобою хоч на край світу.

– А Лесика не шкода? – вона повернулася до нього з усмішкою, хоча на очах бриніли сльози.

– Як?... Я дурень... Не відпущу, нікому не віддам, –і він ніжно торкнувся її солодких і пьянких вуст, поринаючи з головою в пристрасть...

У старовинному кам'яному каміні тихо потріскували сухі дрова. Живий вогонь кидав рухливі, золотисто-червоні відблиски на дерев'яні стіни та стелю. Це світло було єдиним джерелом освітлення, створюючи інтимну, магічну атмосферу. Воно грало тінями, змушуючи їхні обличчя і кімнату то з'являтися, то ховатися у м'якій темряві.

Леся і Олесь лежали, занурені в глибокий сон, у широкому, застеленому білосніжною ковдрою ліжку.

Вони спали в ідеальній гармонії, зігріті теплом вогню, м'якою ковдрою та, найголовніше, теплом своїх стосунків. У цьому тихому тріскотінні каміна і спокої їхніх обіймів знайшла свій кінець їхня суперечка і свій початок нова, тепла ніч, напередодні першого листопада.

На стіні над ліжком пильнували їх сон дві тіні, обпершись плечима один до одного. 

В кімнату прочинилися двері і тихо увійшла Марта. 

Її тінь мигнула повз закоханих і з'явилися на стіні у справжній своїй подобі.

Тінь першої королеви Трьох туманів нарешті обійняла тіні листопаду, які пройшли її випробування.

Обрали свій шлях серцем, і туман не став їм на заваді, а навпаки об'єднав навічно..