4. Тінь його серця.

На підході до будинку Леся побачила Олеся, який крутився на місці і не знав в який бік йому йти.

Та побачивши її, швидко рушив назустріч. 

– Ти де поділася, я вже хотів кричати і починати твої пошуки, – він схопив Лесю двома руками за плечі, ніби вона шкідлива дитина, яка втекла від батьків.

– Чого ви галасуєте? Я пішла вимощеною доріжкою вверх, думала, що там можна поглянути на гори, – трохи брехні, або ж просто дещо недосказане, хіба він не робить так само, подумала Леся .

– Ти могла заблукати, або не дай Боже, впасти зі скелі. Більше так не роби. Домовилися? – він чекав відповіді,  і не відпускав її.

– Домовилися. Хвати мене трясти, я не мала дитина,  – Леся звільнилася від його рук і пішла в будинок.

Взяла свій ноутбук і прийшла в кабінет до Олеся.

Він сидів набурмошений, всім виглядом показуючи, що дуже зайнятий. 

Який знайомий погляд, всміхнулася Леся.

Сіла за стіл на якому було складено цілу купу звітів.

Це мабуть і є те, що вона має перевірити. 

– Маєте хвилину ? – мусила звернутися до нього Леся.

– Не дуже. Що ти хочеш? –  від нього аж іскрить, і його погляд досі в моніторі.

– Я цю звітність маю перевірити? – Лесю трохи почало зачепляти його надуте обличчя, не зрозуміла чому він так сердиться на неї.

– Так, – відрізав сухо, так і не перевівши погляд на неї.

Леся не збиралася витрачати свій час на вияснення стосунків, бо виглядало це б кумедно. 

Тому занурилася з головою в роботу, більше не дивлячись в його бік, а щоб і не чути ще й  заклала навушники і включила собі плейлист. Нехай свої заморочки сам і розбирає.

Близько першої години до них увійшла Марта, і оцінила ситуацію з першого погляду. Повернулася і вийшла мовчки, щоб через три хвилини принести їм обід. 

– Я бачу у вас тут весело. Ось ваш обід. Вечеря о дев'ятнадцятій. Якщо хочете каву або чай, можете самі собі приготувати, бо я їду з Григором в Татарів. Смачного, – і Марта ще раз змірявши їх поглядом повернулася і пішла з кабінету.

Леся подивилася на Олеся , а той знову внурився в монітор і продовжив з кимось розмовляти по телефону.

Ну що ж, так то так. Леся також знову повернулася до роботи. 

"Ну стану трохи стрункішою , - думала вона, так і не наважилася взяти собі їжу,  - ще два дні, і я забуду про це, як про страшний сон."

Десь по четвертій годині дня, голод нагадав про себе. 

І Леся спустилася на кухню, щоб випити кави. А там завбачлива Марта залишила повну тарелю канапок.

А на вулиці трохи розсіявся туман, і можна було глянути на гори, Леся набрала собі канапок та кави і пішла з цим добром на терасу. 

Вид з тераси перехоплював подих. До цього часу тераса була прихистком у білій порожнечі. Густий, непроникний туман огортав усе, і Леся могла бачити лише два метри сірої вологості перед собою. Гори були абсолютно невидимі, і єдиним свідченням того, що вона знаходиться над скелею, було потужне, лякаюче відчуття порожнечі під ногами та приглушений, вологий холод. Це було як сидіти на хмарі, відрізаній від світу.

Туман почав не просто підійматися, а рідшати, стоншуватися, як розірвана марля. Спочатку це були лише нечіткі, темно-зелені плями внизу, що свідчили про присутність дерев.

Раптом, несподівано, останні пасма туману розкололися і попливли в долину. І ось тоді Леся побачила це. Весь світ, прихований годинами, з’явився одразу.

​Вона підійшла до парапету і буквально завмерла:

Гори, які вона тепер бачила, були не яскравими ранковими, а загадковими, осінніми силуетами. Вони купалися у тому самому холодному, попелясто-рожевому світлі передзахідного сонця.Осінній багрянець і золото тепер виглядали густими, насиченими винами і міддю, що ледь жевріє у тіні. Довгі, сині тіні створювали ілюзію, що гори виростають просто з повітря, а туман, що відійшов, утворив білосніжне, м'яке "море" на дні долини.

Леся стояла, абсолютно поглинена цією величчю, що відкрилася з-під туману. Її руде волосся, розмаяне холодним вітром, виглядало як язики полум'я на тлі попелястих гір.

​Вона навіть не почула, як двері тераси тихо відчинилися і зачинилися.

​Олесь, який до цього часу похмуро сидів усередині, вийшов на терасу. Його чорні очі, які зазвичай світилися живим вогнем, сьогодні були приховані під насупленими бровами. Вони майже цілий день мовчали, і кожен звук — навіть дзвін чашки — здавався надмірно гучним у цій напруженій тиші.

– Лесь... — його голос був тихим, ледь чутним, майже загубленим у шумі вітру, але напруга в ньому була відчутною.

​Вона різко обернулася. Її блакитні очі, щойно повні захвату від природи, тепер знову стали засмученими і трохи настороженими.

​Він глибоко зітхнув, дивлячись тепер їй прямо у вічі, в яких відбивався рожевий захід сонця і похмурі Карпати.

– Я... Я знаю, що це було нерозумно, — він ледь помітно торкнувся її плеча. - Пробач мене.

– Все добре, потерпіть мене ще два дні. Я постараюся в п'ятницю надати вам до обіду звіт про виконану роботу і поїду звідси, – вона вже не дивилася в його очі, бо чомусь від цих слів, їй хотілося плакати.

Щоб їхня розмова не перейшла в щось більше, і потім не жалкувати,  Леся прошмигнула повз нього і пішла в будинок.

Знову за роботу, без зайвих слів і пояснення. І вона не  забула, що її назвали жертвою. А може це він так вдає, щоб потім скинути зі скелі. 

Від цієї думки мороз пробіг по плечах. 

Олесь так і не повернувся до вечора. 

І це набагато краще, ніж усі сказані або не сказані слова. 

Вже в дверях кухні Леся знову стала свідком (підслухала) розмови Олеся з Мартою.

– Ну що хлопче, нарешті ти відчув, що означає тінь серця? – Марта не сварила його,  а ніби співчувала.

– Не можу повірити в це досі. Тінь мого серця, це таке дивне відчуття. –  Олесь був трохи розгублений. – І що тепер?