пролог

Пролог

Я ніколи не думала, що тиша може бути настільки гучною. Принаймні намагалася про це не думати.

Та того вечора вона оглушила мене сильніше за будь-який крик.

Коли я розплющила очі, над головою тьмяно світили лікарняні лампи. Повітря пахло ліками, а кожен мій вдих віддавався болем десь глибоко всередині. Я не пам’ятала, як опинилася тут. Не пам’ятала, що сталося. У голові залишилася лише порожнеча.

Поруч із моїм ліжком сидів незнайомий чоловік. Він міцно тримав мене за руку, ніби боявся, що я знову зникну. Його губи ледь ворушилися — він щось тихо шепотів, але слова губилися серед монотонного писку лікарняних апаратів. Я не могла зрозуміти жодного з них.

Хотіла запитати, хто він. Хотіла зрозуміти, чому саме він поруч. Але замість слів із моїх вуст зірвався лише тихий, майже нечутний подих.

І саме тоді я зрозуміла: найстрашніше — не те, що сталося зі мною.

Найстрашніше — те, чого я не пам’ятала.

Я заплющила очі лише на мить, сподіваючись, що коли відкрию їх знову, усе стане зрозумілим. Але світ навколо не змінився. Той самий запах ліків, той самий рівний звук апаратів, ті самі білі стіни, які здавалися нескінченними.

Чоловік помітив, що я прийшла до тями. Він повільно підняв голову. Втомлені очі зустрілися з моїми, і в них промайнуло щось більше за полегшення. Наче він чекав цього моменту цілу вічність.

— Ти прокинулася… — тихо сказав він.

Його голос був незнайомим, але дивним чином спокійним. Я хотіла відповісти, та не змогла. Горло стислося, а слова так і не народилися.

Він обережно відпустив мою руку й натиснув кнопку виклику медсестри.

— Не хвилюйся. Лікар зараз прийде.

Не хвилюйся.

Дивні слова для людини, яка не пам’ятає навіть власного вчора.

Я дивилася на його обличчя, намагаючись знайти бодай натяк на спогад. Можливо, ми були знайомі? Можливо, він був другом, родичем або… кимось значно ближчим? Але пам’ять мовчала.

За кілька секунд до палати зайшла медсестра, а за нею — лікар. Вони почали ставити прості запитання: чи знаю я своє ім’я, який сьогодні рік, чи пам’ятаю, що сталося.

— Мене звати… — прошепотіла я.

І замовкла.

Власне ім’я крутилося десь зовсім поруч, але вислизало, ніби крапля води крізь пальці.

У грудях наростав страх.

— Не поспішайте, — спокійно сказав лікар. — Таке іноді трапляється після сильного стресу. Спогади можуть повернутися поступово.

Поступово…

Я ненавиділа це слово вже в ту саму мить.

Бо мені хотілося знати все зараз. Хотілося зрозуміти, чому я лежу в лікарні, чому цей незнайомий чоловік дивиться на мене так, ніби боїться втратити вдруге, і чому в глибині душі мене не полишало відчуття, що разом із пам’яттю я втратила набагато більше, ніж кілька спогадів.

Я ще не знала, що це пробудження стане лише початком історії, яка назавжди змінить моє життя