Тринадцята глава: Тепер назавжди разом.

…Після тієї ночі світ став іншим. Не тому, що змінились вони, а тому, що між ними більше не було стін.

Вони сиділи на балконі вежі, загорнуті в одну ковдру, поки світанок повільно розквітнув над горами. У руці Ілани — чашка з гарячим настоєм із пелюсток айстри. У Рафаеля — пальці на її колінах.

— А як ти уявляєш наше весілля? — раптом запитала вона.

Він не відповів одразу, але його очі засвітилися. Нарешті, він промовив:

— Тихе. Десь на краю скелі, де видно все небо. Ти — в сріблі. Я — поруч. І без клятв, бо наші серця давно вже їх сказали.

Ілана засміялася, поклавши голову йому на плече.

— А я уявляла нас під нічним небом. Серед старовинних колон. Щоб навіть зірки стали свідками.

— Зробимо і те, й інше. Це ж наше весілля.

Почалася підготовка. Але не помпезна чи велелюдна. Все було справжнє — від вибору сукні, яку шили ельфи в горах, до кілець, що викував сам дракон Дракаріс, ставши першим і єдиним її другом із минулого життя, що лишився поруч.

Орден дозволив церемонію, хоча частина старійшин досі не довіряла вампірові й напівлюдині, яка сама обрала темний шлях. Але вони вже не мали влади над їхнім вибором. Бо вибір був зроблений серцем.

— Твоя мати зненавиділа б мене, — тихо сказала Ілана, міряючи срібне обрамлення накидки.

— Але мій батько пишався б тобою, — відповів Рафаель, — Він казав, що справжнє світло з'являється лише там, де було багато темряви.

Над скелями, де вітри говорили мовою стародавніх, уже починали зводити арку з живих гілок місячного дерева. Дракаріс спав, згорнувшись у кільце, охороняючи магічні дари, які принесуть Ілані як нареченій.

Вони не знали, чи буде завтра війна. Але знали, що цей день стане їхнім.

Вона стояла перед дзеркалом, надівши сукню, яку не вдягала з першого року в академії. Біла, легка, з вишивкою у формі крил. На той час вона ще вірила, що зможе стати цілителькою, що світ можна вилікувати лише добром.

Але тоді вона ще не знала, ким була насправді.

Ілана зняла перстень з пальця — старий, ще з дитинства. Поклала його в дерев’яну скриньку, разом із листом матері, пожовклим квитком з поїзда в Етерн і фотографією, де вони були з Аріелем. Момент, якого більше не повернути.

Вона прошепотіла:

— Прощавай.

І вперше — без болю. Лише з тишею всередині. Справжньою.

В кімнаті з’явився Дракаріс. Він мовчки притулився до її ніг, мов відчував, що це — ритуал, що має силу.

— Я готова, — сказала вона йому. І він зрозумів.

На балконі її вже чекав Рафаель. У чорному, з легким усміхом. Його очі були теплі.

— Відпустила? — запитав він.

— Нарешті. Усе. Усіх. І навіть ту дівчинку, якою колись була.

Він узяв її за руку:

— То ходімо назустріч тій, якою ти станеш.

Весь день минув у приготуваннях. Ніякого палацу, жодної помпезності. Весілля мало відбутися в лісі, серед місячного світла та вітру. Лише найближчі: Міра, дракон Дракаріс, кілька учнів з академії, навіть Аріель — з того світу, у сні. Він просто стояв біля дерева, усміхаючись.

Рафаель підійшов до Ілани, коли сонце вже сідало. Його очі світилися не вампірською червоністю, а людським теплом. Він поклав долоню їй на щоку.

— Пам’ятаєш, як ти сказала: «Я — Ілана. І я зміню цей сон»?

— Пам’ятаю.

— Ти це зробила.

Він поцілував її — не пристрасно, не квапливо, а з любов’ю, яку виборюють роками.

У ту ніч вони належали лише одне одному.

У тиші, яку приносить спокій після бурі, вона шепотіла йому, а він слухав. Їхні тіла говорили мовою, яку розуміють лише ті, хто пройшов крізь смерть, темряву й знайшов світло.

Її шкіра була холодною, але серце — гарячим. Рафаель тримав її ніжно, ніби боявся, що це сон. Але ні — вона була справжня. Вперше й назавжди.

Коли ж прокинулись удвох — на м’якій траві під зорями, обійняті, загорнуті в ковдру тиші — вона тихо сказала:

— Я більше не шукаю, ким бути.

— Бо ти вже є, — відповів він. — Ілана. Жива.

І з неба впала зірка.

Не для бажання. 

Для підтвердження.

                Хочу подякувати тим, хто прочитав цю книгу, для мене велике досягнення написати її, якщо не важко напишіть враження від цієї книги, дякую за увагу)