Дванадцята глава: Вона одне ціле з ним.

Інколи, щоб іти вперед — треба вийти зі сну.

Навіть якщо цей сон був єдиною реальністю, в яку ти вірила.

Коли вони залишили межі Етерну, Ілана відчула, ніби скинула з плечей десятиліття.

Але в її очах з’явилась глибина, якої не було раніше.

Рафаель помічав це — не коментував, лише тримав її руку міцніше.

— Ми залишаємо це місце, але воно не залишає нас, — сказав він.

— Я знаю, — відповіла Ілана. — Але я зроблю те, заради чого народилась…

На них чекав замок.

А в замку — Арсенал Знання, що його охороняла стара охоронниця в білому — Тея.

Вона мовчки впустила їх, поглянувши на Ілану довше, ніж належить.

> — Ти повернулась інша.

Справжня.

Вони спустилися в глибокі зали — де зберігався Кодекс Чистоти Крові, створений ще до падіння Першого Клану.

Рафаель знав, що лише там можна знайти спосіб захистити Ілану — або навіть повернути їй людське серце.

Але в її очах вже не було страху.

— Навіщо повертати те, що перестало бути моїм?

— Бо ти — більше, ніж кров.

І я не хочу втратити тебе так, як ми втратили Арена.

В ніч перед вирішальним ритуалом, вони залишилися вдвох.

Серед свічок.

Серед тиші.

Серед страху й бажання.

У тиші глибоких коридорів замку, коли світло свічок танцювало на стінах, Рафаель повів Ілану до старовинної кімнати, де колись зупинялись королі.

Тут не було тронів — лише ліжко з чорного дерева, шелест нічного повітря за вікном, і серця, які нарешті билися в унісон.

> — Я не хочу, щоб ця ніч стала останньою перед зміною, — прошепотіла вона, дивлячись йому просто в очі. — Я хочу пам’ятати себе... такою. І тебе — справжнього.

Рафаель підійшов ближче, торкнувся її обличчя — ніби боявся, що вона зникне. Але вона не зникала. Вона світилась.

> — Якщо це сон — нехай він триває вічно...

Її пальці ковзнули по його шиї, розв’язуючи застібки, що тримали його стриманість. Він відповів тим самим — повільно, дбайливо, наче відкривав криницю з джерелом.

Коли її тіло торкнулося його — світ на мить зупинився. Не існувало нічого — тільки шепіт, подихи, шкіра, серце.

Вони торкались одне одного, ніби вивчали мову, якої не існувало раніше — але яку обидвоє знали напам’ять.

І навіть коли зовні бушувала буря, тут — у цій кімнаті — був лише жар.

Не крові.

Любові.

> Його поцілунки — гарячі, як вогонь, що не палить, а лікує.

Її рухи — м’які, як дим, що огортає душу.

Вони розчинилися одне в одному — так, як могли тільки ті, хто знайшов себе після темряви.

Усі страхи, усі минулі тіні — щезли в нічній симфонії двох сердець, які належали лише цій миті.

В темряві кімнати їхні тіла сплелися в єдину сутність, яку не можна було розділити навіть у думках. Ілана відчула його кожен подих, його теплоту, його силу, яка була настільки відчутною, що вона вже не могла уявити себе без нього. Це не була лише фізична близькість — це була глибока єдність, яка зливала їх до єдиного пульсуючого центру.

Її руки, обвиваючи його тіло, почали рухатися з невимушеною впертістю, немов знали, куди їх веде це бажання. Її губи не залишали його шкіри, що знову і знову провокувало нові хвилі емоцій — і не тільки бажання. Це була потреба бути разом, не як двоє окремих людей, а як єдине ціле, без меж та перешкод.

Рафаель відповів на її пориви, рука ковзнула по її спині, відчуваючи кожен її рух, кожен відголосок її прагнень. І коли він нахилився до її вуха, прошепотів:

— Ти — моє пробудження. І я хочу тебе. Такою, як є.

Вона мовчки, але з готовністю відгукнулася, дозволяючи цьому моменту стати тим, що з’єднає їх на рівні, про який не можна було думати раніше. Всі слова розчинялися в її доторках, усі турботи та сумніви — в тих глибоких обіймах, у яких тільки це одне рішення мало значення: залишитися разом.

Він відповів так само, в кожному його русі звучала тільки одна єдина думка: її.

Їхні тіла стали одним цілим, відчуваючи кожен ритм, кожен подих іншого, все, що з’єднувало їх більше, ніж будь-яке слово чи обіцянка.

Ніч не мала меж — це був момент, де не існувало часу, де тільки вони були і їхній взаємний світ. Кожен дотик, кожен погляд приносив ще більше глибини, віддаючи одне одному не тільки тіла, а і душі.

І коли обидва досягли вершини цього миттєвого шалу, тиша заповнила кімнату. І в цій тиші вони зрозуміли, що це було не лише тілесне єднання — це був вибір. Вибір залишитись, вибір не йти. І вибір любові, яка не потребувала слів.

Рафаель, тримаючи її, повільно підняв її обличчя до себе, зустрічаючи її погляд.

— Ти — не просто те, що я шукав. Ти — те, що я знайшов.

— Я… я завжди була тут, — відповіла вона, сміючись через сльози на очах, — Тепер ми разом. І вже нічого не зупинить нас.

Він поцілував її ніжно і довго, і кожен дотик його губ на її шкірі здавався доказом того, що їхня історія тільки починалася.

Тепер, коли вони залишали кімнату, світ знову почав дихати — не так, як до цього, а новим ритмом. І хоча ніч на вулиці затягувалася туманом і темрявою, вони відчували світло всередині себе.

Зранку Ілана стояла на балконі замку, дивилась на горизонт.

Її очі стали трохи глибшими.

Трохи червонішими.

Але голос — залишився її.

> — Я — Ілана.

І це не зміниш ні кров, ні сон.

І навіть кохання.

Рафаель підійшов і обійняв її ззаду.

> — Ти — моє пробудження.

— А ти — мій вибір.