Одинадцята глава: Етерн, де тиша дихає.

Місто зустріло їх тишею. Жодного голосу. Навіть звуки кроків здавались приглушеними.

Етерн давно загубився у часі. Тут не народжувалися діти. Люди не говорили, бо сни говорили за них.

> Кожної ночі вони бачили одну й ту саму жінку — в білому, вогняному, з очима, як блискавка.

Вона руйнувала брами. Вона відчиняла темряву.

Вони називали її Аріанна.

Ілана пройшла вулицями міста. Вона відчувала кожен погляд, навіть якщо очі жителів були порожніми.

У центрі міста — вежа снів, де сни ставали тілесними. Там усе почалося… в іншій реальності.

 У ніч перед входом до вежі

Рафаель мовчки стояв біля Ілани в старому храмі, де вони тимчасово зупинились.

Тиша Етерну давила, але між ними панувала інша — справжня, затишна.

Ілана сиділа, дивилась у вікно, а Рафаель наблизився ззаду, доторкнувся до її плеча.

— Ти все ще боїшся нею стати?

Вона кивнула.

— А якщо я в якийсь момент знову зламаюсь?..

Він обійняв її повільно, мов обережно збирав уламки, щоб скласти їх у щось нове.

> — Тоді я залишусь поруч. І триматиму тебе, навіть якщо весь світ стане проти.

Ілана обернулась. Їхні губи зустрілися несміливо. Але далі — все затихло.

> Коли його руки торкнулись її шкіри, вона здригнулась не від холоду — від довіри.

Її серце не билося в ритмі страху — воно танцювало в ритмі спокою.

> Рафаель зняв із неї прикрасу, торкнувся її шиї губами, і Ілана вперше не відчувала ваги минулого.

Їхні тіла переплелись, мов світло й тінь, що нарешті не борються, а доповнюють одне одного.

> Коли її руки зійшли на його спину, вона не тікала від реальності — вона створювала її.

Коли він прошепотів її ім’я, він не клявся — він молився.

> Ця ніч не була втечею. Вона була відповіддю.

На ранок вона стояла на порозі вежі, вдягнена в просту сіру накидку.

І сказала собі:

> — Я — Ілана. І я тут, щоб змінити цей сон. Раз і назавжди.

На ранок місто Етерн прокинулося.

Уперше за десятки років його мешканці говорили. Слова — тремтливі, шепіт — але це був злам тиші.

Хтось заплакав. Хтось засміявся. Хтось вперше назвав себе на ім’я.

Ілана йшла вузькими вулицями, вже не ховаючись. Люди зупинялись і дивились — не з острахом, а з надією.

> Тепер вони бачили не Аріанну, не богиню Розлому, а дівчину, яка не втекла.

У замок Ордену повернулась колона мандрівників. Селена обійняла Ілану, Арен схилив голову з повагою, а Дракаріс гордо здійняв крила.

Рафаель… мовчав. Він лиш дивився. І коли всі вийшли, він підійшов ближче:

— Те, що ти зробила… змінило більше, ніж ти думаєш.

— Я змінила сон.

— Ні. Ти пробудила нас.

Увечері, коли замок спав, Селена підійшла до Ілани з сувоєм.

— Один з наших зник. Без пояснень. Без сліду. Лишив це.

На пергаменті була одна фраза:

> "Якщо ми можемо переписати сни — чи не можемо створити новий, кращий кошмар?"

Ілана відчула холод. Не від вітру — від підтексту.

— Це був Лорен… він був із нами з самого початку.

Рафаель нахилив голову:

— Той, хто бачив, як ти торкалась Серця Розлому.

А в горах, далеко від замку…

Чоловік із чорним волоссям і порожніми очима сидів у колі знаків. Він тримав уламок ключа. Його голос був рівний:

> — Світ, де всі хочуть вибору, найбільш вразливий.

Бо вибір — це двері.

А двері… можна зламати зсередини.

Навколо нього з'явилися інші — безіменні, мовчазні, без тіней.

> Новий рух почався.

І цього разу — не в ім’я крові.

А в ім’я ідеї, що сильніша за кров.

— Він щось запустив, — сказала Селена. — Але не один. У нього був зв'язок… з кимось за межами Вежі.

Ілана переглядала сувої — старі, заховані в підземеллях замку. Там згадувався давній культ:

> “Ті, хто спалює свої імена,

хто ходить без голосу,

хто вірить у злиття, а не в вибір…”

— Безіменні, — прошепотіла вона. — Колись їх уже зупиняли. Але це було давно… ще до епохи Ключів.

Тим часом Рафаель ховався від усіх у західній вежі.

Він відчував, що щось повертається. Але це — не Сивий. Це — зовнішнє.

> Він торкався до металу, і той тремтів. Вода у чаші стигла при його дотику.

Його тінь подвоїлась. Вночі — шепоче.

Ілана прийшла до нього пізно ввечері.

— Я відчуваю… тебе ніби двоє. Але не зсередини. А ззовні.

Рафаель лише прошепотів:

— Вони — шукають в мені щось. Не рештки Сивого. А пам’ять.

Ту, якої я не маю. Але яка… може бути вписана в мене.

У місті на півночі запрацювали дзеркальні вежі. Це були старі конструкції — вони відбивали не світло, а думки.

Один із агентів Ордену передав через кулон:

— Люди почали називати себе “Ми”. Без імен. Без розмов. Вони знищують тексти. І палять дзеркала.

> “Свідомість — зайва.

Історія — помилка.

Ми — одна тиша.” — такий напис з’явився на воротах міста Леван.

Ілана зрозуміла:

> Це не секта.

Це — анти-світ.

Створений з залишків Аріанни, Лорена, і темної частини самої реальності.

У підвалі замку Арена натрапила на незаписаний ключ — артефакт, який не відкриває двері, а стирає їх існування.

Селена попередила:

— Це не створено для захисту. Це — зброя для тиші. Хтось із Ордену зробив його — або допоміг його зробити.

Очі Ілани потемніли.

> Серед нас є хтось, хто більше не вірить у голос.

І, можливо… у мене.

А десь у темряві гір…

Безіменні розташовували руки в коло, мовчки передаючи енергію.

Посередині стояв Лорен. Колишній друг. Колишній брат. Колишнє ім’я.

Він прошепотів — не вголос, а думкою:

> — Ілана створила Орден, в якому є вибір.

А я створю новий. В якому вибору — більше не буде. І більше не треба боятись втратити себе, коли тебе… більше немає.

Перше поселення зникло за ніч. Без бою. Без слідів.

На місці колишньої вежі залишилось тільки дзеркало, тріснуте навпіл, без відображення. Лише напис у центрі: