Десята глава: Нова повелительниця клану.

Після бою замок мовчав. Ніхто не говорив — навіть вітер, здавалось, зупинився.

Ілана стояла в Залі Ключів. Два артефакти — вогняний кулон і лава-чаша — тепер були злиті. Вони світяться м’яким світлом, і в повітрі… вібрує прохід.

— Це Портал між світами, — сказав Дракаріс. — У ньому — новий початок. Але без гарантій.

Ілана дивилася в глибокий світловий розлом. Там усе інакше. Інша магія. Інші істоти. Світ, де Клану ще не було.

> — Ти можеш піти й побудувати там новий дім…

— Або залишитись — і лікувати цей світ від його ран.

 Рафаель підійшов. Його очі — вже не зовсім ті самі. У них мерехтіло щось сіре.

— Я маю щось сказати…

Ілана відчула це ще раніше — з того моменту, як він вижив після зіткнення з Сивим.

— Ти носиш його фрагмент?

— Його частка… обрала мене. Вона жива в мені. І… я не знаю, ким я стану.

Вона мовчала. Потім поклала руку на його серце:

> — Тоді я залишуся — поки ти лишаєшся собою. І якщо темрява знову прокинеться — я знову запалю вогонь.

 Десь далеко, у згорілій печері, між попелом…

Срібна маска лежала на камені.

Поруч — чорна кров, що пульсує.

> І голос. Без тіла. Без меж.

— Ти знищила мене?

— Ні. Ти розбудила істинного мене. І наступного разу… не буде ключів. Тільки вогонь.

> Третій. Безіменний. Повернеться — в новому тілі. У новому світі.

 Ілана дивиться на Портал. Потім — на Рафаеля. Потім — на Дракаріса.

> — Я не боюсь нового. Але перш ніж відкрити двері — я закінчу те, що почала тут.

І вона повертається до замку. Тепер — не просто як володарка ключів.

А як будівниця нового Клану.

Замок змінився. Його зали більше не були холодні. Вони наповнились голосами — не наказами, а діалогом. Ілана зібрала навколо себе тих, хто вижив і тих, хто був готовий вірити в інше.

— Це не Клан. Це не секта. Це Орден.

— Ми — ті, хто відмовився жити на крові страху.

— Наші символи — ключі. А наша сила — вибір.

До Ордену приєднались:

Арен, який нарешті розірвав клятву з минулим

Селена, яка прийшла з покаянням, благаючи про новий шанс

Нові — чаклуни, люди, носії давніх знань

Ілана встала перед усіма, у білому одязі, що горів вогнем лише тоді, коли вона цього хотіла.

> Вона була не володаркою. Вона — вибір, який зробили інші.

 Але в тіні, Рафаель стояв, стискаючи руки до крові.

— Я чую його голос щоночі.

— Він кличе мене… І я не завжди можу сказати «ні».

Його зіниці на мить стали сірими. Ілана торкнулась його лиця:

— Я знаю, що в тобі живе частина того, чого ми боялись. Але я також знаю — в тобі є те, що любить. І це — твоє справжнє «я».

Він прошепотів:

> — Якщо я стану ворогом… знищи мене першою.

Але вона відповіла:

> — Ні. Я врятую тебе. Бо світ не почнеться з вбивства. А з милості.

 У той же день Портал загорівся іншим світлом. Вийшла фігура — висока, одягнена у срібне й синє, очі покриті туманом.

> Вона сказала:

— Я не ворог. Я прийшла з майбутнього. І шукаю ту, що була жрицею… але стала суддею.

Ілана ступила вперед.

> — Ти помилилась. Я — Ілана.

Жінка з майбутнього ледь усміхнулась.

— Ні. Там тебе звали інакше. Там ти була… Аріанна Кровосвітла. І твій вибір вже зруйнував один світ.

 Усі стихли. Орден тільки-но народився, а майбутнє вже стукає у двері.

Дракаріс здійняв голову. І промовив:

> — Якщо час змінюється — значить, справжня битва ще попереду.

— Ти не Ілана, — сказала жінка з Порталу. — Твоє справжнє ім’я — Аріанна Кровосвітла.

Ілана стояла нерухомо, серце билося гучніше, ніж думки.

— У вашому світі ти спасителька. У моєму — ти богиня розлому. Ти відкрила всі ключі. І твій Орден… став першим цвяхом у домовину світу.

Рафаель підійшов ближче. Але Ілана — мовчала.

> В її голові спалахнули образи:

себе в білому, на троні, вогонь довкола…

її голос — як команда армії.

і її руки — по лікоть у крові.

 У ту ніч Рафаель прокинувся з криком.

Очі — повністю сірі. Вуста — чужі. Голос — не його.

— Вона — та, що знову відкриє Врата. І я… я знову повернусь. Не як Кровний. А як всередині її — крізь нього!

Ілана торкнулась його скроні. Але замість любові — її обпекло тінню.

> — Рафаелю? — прошепотіла вона.

— Ні. Тепер він — мій. Ти мене покликала, коли лишила краплю в мені.

Рафаель знепритомнів. А її серце — розбилось.

 В Ордені почалися тріщини.

Дехто казав:

— Якщо вона була Кровосвітлою, то, може, Сивий правий? Може, Розлом потрібен?

— Може, старий світ і має згоріти повністю…

> Ідея проростала — тихо, непомітно, але глибоко.

Вона не мала форми, лише сумнів. І саме з нього починалося зло.

Ілана вийшла на балкон замку. У небі — жодної зірки. Лише темна пляма — Портал.

Позаду неї — Дракаріс. Його вогонь вже не палав. Він боявся.

> — Ти пам’ятаєш усе це життя. Але що, як інше — теж справжнє?

— Що, як ти справді вже це зробила — зруйнувала інший світ?

Вона заплющила очі.

— Я не знаю, ким я була. Але я знаю, ким я не хочу стати.

 І останні рядки глави:

> У темному місті, далеко на сході, чоловік в чорному підносить чашу. Всі, хто п'є з неї — починають бачити Ілану як ворога. Але не як ту, хто нищить… а як ту, хто вже це зробила.

> Ідея Третього — живе.

Вона більше не в ньому. Вона — у людях.

Рафаель лежав у Залі Спокою, оточений чарами, стародавніми символами та вогнем Дракаріса, який безмовно охороняв його.

Сивий Кровний бурився всередині нього — не криком, а спокусою.

— Залиш її. Візьми силу. Стань більшим за неї…

Але саме в цю мить Ілана схилилась над ним, поклала руку на його серце й прошепотіла:

> — Я не боюсь тебе. Бо я вірю в нього. І ти програєш.

Ключі на її шиї засяяли білим полум’ям.

І вперше — не палали, а… очищували.