Дев'ята глава: Пробудження істот та перше пророцтво.

Ранок був спокійним. Але повітря… стало іншим. Теплішим. Напруженішим. Наче щось невидиме пульсувало у світі.

Ілана вийшла на дах замку — у тонкому плащі, босоніж. Її тіло вже зовсім не боялося холоду. У її жилах текла не тільки кров Клану. Щось інше — старше, глибше — жило всередині.

У небі щось блиснуло.

Вона підняла голову. І побачила його.

> Крила розміром із вітрила. Очі — як два сонця. І вогонь… не знищував, а дарував тепло.

Він приземлився перед нею. Повільно. Благородно. Потужно.

На його шиї — срібний обруч із древніми рунами. А на лобі — символ… той самий, що з’явився в неї після очищення крові.

— Дракаріс… — прошепотіла вона, не знаючи, звідки знає це ім’я.

> — Я завжди був частиною тебе, — пролунав голос у її думках.

— Просто раніше ти була замкнена. Тепер — вільна. І я прийшов.

Рафаель вибіг на дах. Завмер.

Валеріус стояв позаду, вражений.

— Це не просто створіння… Це один з чотирьох химерних хранителів, — прошепотів він.

— Вони зникли тисячі років тому…

Але Дракаріс опустив голову лише перед Іланою. Його дихання було теплим. Він відчував її як матір і господиню одночасно.

Але разом із ним пробудились й інші сили.

> Древній Круг — забуте об’єднання вампірських магів — дізнається про її силу

Ілана розуміє: вона тепер — не просто об’єкт боротьби, а магніт для всіх стародавніх та забутих істот.

Вночі Дракаріс не спав. Він кружляв над замком, його очі світилися золотим полум’ям. У снах Ілани постійно лунали слова на мові, яку вона ніколи не вивчала. Але вона розуміла кожне з них.

Вранці Дракаріс привів її до старої зали в підземеллі замку, яку всі вважали забороненою.

— Тут зберігається те, що ми охороняли сотні років, — пролунав голос у її свідомості. — Тепер воно твоє.

На підлозі світилися руни. Коли вона ступила всередину — кам’яна стіна розійшлась. Звідти вийшла вогняна сфера, яка почала обертатися навколо неї.

> Ілані здалося, що її розриває надвоє. Але зсередини прорвалося бачення:

Три ключі. Три крові. Три поціловані смертю.

Одна душа об’єднає — або знищить усе.

Коли вогонь торкнеться вічності — вибір буде останнім.

Вона впала на коліна. Сльози змішались із кров’ю з носа. Дракаріс доторкнувся крилами до її спини — і біль відступив.

У ту мить до зали увійшов Рафаель. Без броні. Без зброї. Без захисту — лише він сам. Побачив її блідою, виснаженою, але живою — і підбіг.

Він обійняв її. Тримав міцно.

— Що ти зробила?

— Я побачила правду. Я… носій першого ключа.

— І цей вогонь — у мені.

Рафаель затремтів, але відповів:

> — Я не злякався, коли ти стала вампіром.

— Я не злякався, коли ти пробудила вогонь.

— І не злякаюсь, якщо мені доведеться йти проти всього Клану, якщо вони спробують тебе зупинити.

Він торкнувся її чола:

> — Я з тобою. Не тому, що маю. А тому, що серце моє — твоє.

Ніч була беззоряною, але Дракаріс летів чітко — ніби небо підказувало йому шлях. Ілана сиділа між його лопатками, міцно тримаючись за луску. Під нею розгорталися гори, ріки, ліси... і нарешті — червоні скелі Долини Вогню.

— Тут зберігається другий ключ, — пролунало у її думках.

— І тут ти зустрінеш того, хто повинен був отримати його замість тебе.

Вона спустилась у розколину скелі. Усередині — древнє святилище, вирізьблене прямо в камені. І в його центрі — кам’яна чаша, наповнена червоно-золотим вогнем, що не палив, а світився зсередини.

Ілана ступила ближче. Як тільки її пальці торкнулися чаші — полум’я здійнялося вгору, показавши нове бачення:

>  Два ключі об'єднані — та третій проклятий.

Той, кого залишили у тінях, стане їхнім суддею.

У той самий час, в залі Клану...

Рафаель тримався осторонь. Навколо точилась суперечка.

Валеріус бив кулаком по столу:

— Вона — загроза! Якщо пророковано, що вона знищить стару кров, значить — вона знищить і нас!

Селена відповіла спокійно:

— Або врятує від того, що ми вже не бачимо. Світ змінюється, і ти не сліпий, Валеріус.

Дехто стояв за Ілану. Інші — проти. Клан був на межі розколу.

Рафаель лише сказав:

> — Вона мій вибір. І якщо доведеться встати між нею й вами — я зроблю це.

І далеко в глибокому підземеллі, в місці, про яке ніхто вже не згадував…

Очі розплющилися в темряві.

> Третій. Проклятий. Носій.

Його серце билося повільно.

Але вогонь у його венах... вже пульсував.

І його ім’я було стерте з усіх книг.

Він прошепотів:

> — Якщо вона прокинулась… тоді настане і моя ніч.

Повітря у Долині Вогню змінилося. Дракаріс зупинився біля входу до глибокої печери, вкритої чорними лишайниками.

— Він вже тут, — пролунав голос у голові Ілани.

— Хто?

— Той, кого колись кинули. Хто мав бути першим… але став останнім.

Ілана ступила у темряву. Її кроки були впевнені, хоч серце билося швидше. І там, у самому центрі печери, вона побачила його:

> Постать у темному одязі. Обличчя частково закрите маскою. Очі — срібні, як лід.

Його голос не лунав — він відлунював.

— Нарешті… ти прийшла.

— Дракаріс визнав тебе, Ключ обрав тебе… і я знову залишився нічим?

Ілана затамувала подих. Її голос був м’яким, але рішучим:

— Я не ворог. Я теж була загубленою.

Він наблизився — різко.

— Ти не загублена. Ти — обрана. А я — забутий. І тепер я сам стану вогнем. Щоб світ знову згорів.

У ту ж мить печера затремтіла. І з темряви з’явились тіні без лиця — породження третього, яких він закликав кров’ю.

> Ілана крикнула: — Дракаріс!

Дракон розгорнув крила й випустив перший справжній вогонь. Він не просто палав — вогонь був чистим золотом, що перетворював тінь на попіл.

> Дракаріс ревів — але це був не крик злості, а клятва захисту.

 Третій не чекав. Він кинувся вперед, його тіло змінювалося — частково вогонь, частково камінь.