Восьма глава: Зустріч суперників.

Світанок ледь починав торкатись веж замку. Повітря було густим, наче щось в ньому чекало.

Ілана прокинулась у кімнаті Рафаеля. Її відчуття змінилися. Все — яскравіше. Сильніше. Глибше. Але найгостріше вона відчувала… тривогу в ньому.

Він стояв біля вікна, тримаючи в руках старий згорілий клаптик пергаменту.

— Що це? — спитала вона.

Він обернувся повільно.

— Послання. Його почерк. Його знак.

— Він хоче зустрічі. Але не з тобою.

— З тобою? — її голос затремтів.

— Так. Сам на сам.

Внизу, в Клановій залі, зібралися всі. Валеріус говорив стримано, але кожне слово — як тінь на камені.

— Якщо Рафаель піде — ми можемо втратити не лише його. Ми можемо втратити її, — він поглянув на Ілану. — Якщо між ними вибухне старий зв’язок… усе повториться.

Селена мовчала, але її очі — уважно стежили за Рафаелем.

— Я мушу йти, — твердо сказав той. — Не як месник. А як той, хто хоче закінчити це правильно.

— І що він написав? — спитала Ілана.

Рафаель простягнув їй пергамент. Напис кров’ю:

> «Ти відняв її одного разу.

Цього разу — я поверну не її. А тебе.»

— А.

Кладовище старше за сам Клан. Могили стерті часом, імена — давно забуті. Лише місяць світився над двома фігурами, що стояли одна навпроти одної серед хрестів і зотлілих дерев.

Рафаель — у темному пальто, обличчя серйозне, погляд рішучий.

Арен — мовчазний, але в ньому не було ворожості. Лише… спокій, що злякав більше, ніж агресія.

— Давно, — мовив Арен.

— Вічність, — відповів Рафаель.

Вітер підняв пил і листя між ними. Десь далеко, у темряві, мовчки спостерігала Ілана. Вона не могла не прийти. Її серце — між двома вогнями.

> — Навіщо ти прийшов, Арене?

— Щоб забрати те, що не повернув собі тоді. Не її — ні. Вона вже не моя. Я це прийняв. Я прийшов по правду.

— Яку правду?

Арен ступив ближче. Його очі блиснули.

— Я знаю, що ти змінив її. Але не тільки кров. Ти забрав у неї пам'ять. Ти зламав зв’язок між нами — штучно. І тепер вона не пам’ятає, ким була. Не тому, що хоче. А тому, що ти вирвав це з неї.

Рафаель напружився. Його кулаки стиснулися.

— Я врятував її. Від тебе. Від себе. Від Клану.

> — Ні. Ти зробив її зручною для себе. Вона тепер твоя не через любов. А через страх втрати.

Тиша.

Рафаель наблизився. Їх розділяв лише один крок.

> — І що ти пропонуєш? Новий двобій? Кров?

Арен не посміхнувся. Але й не відступив.

> — Ні. Я пропоную — останню ніч правди. Дай їй самій обрати, пам’ятаючи все. Не твою версію. Не мою. А її.

Рафаель мовчав. Але з темряви вийшла вона.

Ілана.

— Не треба говорити про мене… коли я тут, — її голос звучав ново. У ньому вже була сила.

> — Я не твоя. І не твоя.

— Я — я. І я оберу сама.

Ніч на кладовищі дихала тривогою. Ілана стояла між двома чоловіками, які уособлювали її минуле і теперішнє. Але вибір вона вже зробила:

— Я хочу знати все. Якщо в мені ще є тінь — я подивлюсь їй у вічі.

Арен повільно простягнув руку.

— Це буде боляче. Це не просто спогади. Це відчуття, страхи, втрата.

Те, що ми обидвоє замкнули у темряві.

Рафаель підійшов ближче. Його голос — глухий, але щирий:

— Якщо ти зробиш це… ти більше ніколи не будеш такою, як була.

Ілана подивилася на нього.

— А я і не хочу бути тією, ким була. Я хочу бути собою — з усією правдою.

Арен торкнувся її скроні. Світло від очей Ілани почало змінюватися — срібло перетікало в бурштин.

В її голові… образи.

Вона — у білому, в замку, тримає руку Арена.

Вона — ридає над тілом когось… Рафаеля?

Вона — сама, між палаючих стін.

Вона — обирає смерть… щоб урятувати всіх.

Вона — Маренна.

Колишня жриця Клану. Та, що була створена першою і мала зупинити прокляття. Але її використали. І її сила досі жива.

Ілана відкрила очі. Її тіло хитнулося, але Рафаель підтримав. Вона прошепотіла:

— Я… пам’ятаю.

Але в ту ж мить в повітрі щось змінилося.

М’який вітер, якого не було раніше. Листя на деревах застигло.

І хтось вийшов з тіні.

> Постать у темному плащі, із символом на грудях — змія, що кусає власний хвіст.

Його голос прозвучав, як лезо по склу:

> — Ви всі такі зайняті своїми іграми…

Але ніхто з вас не згадав мене.

Рафаель здригнувся. Арен — поблід.

— Каїн, — тихо вимовив Арен.

Каїн зупинився перед ними. Вітер перестав рухатись. Навіть ніч, здавалося, слухала його.

— Я не повернувся по Ілану.

— І не по Арена. І не по тебе, Рафаелю.

— Я повернувся, бо світ готується до пробудження Сивого Кровного.

Рафаель напружився:

— Це легенда. Його не існує.

Каїн усміхнувся ледь-ледь:

— Це казка, в яку ви вирішили повірити, щоби жити спокійно. Але Ілана…

Він подивився прямо на неї.

— В її крові ключ. Вона носій древньої пам’яті. Вона була не просто жрицею. Вона — роздільниця ліній. Якщо вона зробить вибір — ми або знищимось, або отримаємо нове майбутнє.

Арен ступив вперед:

— Ти хочеш використати її?

— Ні. Я прийшов попередити. Якщо вона залишиться з Рафаелем — вона стане тим, що спалить минуле. І створить щось, що навіть я боюся назвати.

Рафаель обійняв Ілану.

— Тоді ми самі вирішимо, яким буде майбутнє.

Каїн мовчки кивнув. І вперше — зник, не залишивши за собою крові.

Арен же подивився на Ілану ще раз.

— Я кохав тебе — тоді. І, можливо, частина мене кохає досі. Але я бачу, ким ти стала. І я… відпускаю.

І він пішов — назавжди.

Рафаель і Ілана повернулись до замку. Там усе було тихо. Лише кімната на останньому поверсі — жива.

Рафаель стояв біля вікна. Ілана підійшла до нього. Її пальці торкнулись його руки. Тіло — гаряче. Погляд — упевнений.

> — Тепер нас ніхто не переслідує.

— Ми можемо бути — не тому, що мусимо. А тому, що хочемо.

Він притягнув її ближче. Їхні губи злились у поцілунку — повільному, глибокому, наповненому всім болем, вибором, жагою і ніжністю, яку вони стримували роками.