Сьома глава: Портрет без підпису.

День був сірий. Кампус огорнув туман, а повітря пахло дощем і пилом з архівів. Ілана йшла коридором гуртожитку, коли її зупинив охоронець:

— Для тебе щось є, — сказав він, подаючи пакунок, загорнутий у чорний папір.

— Від кого? — спитала вона.

— Без імені. Без марки. Без адреси.

Посилка була легка, але в руках здавалася живою — ніби пульсувала. Вона зайшла до кімнати, зачинила двері й розгорнула обгортку.

Всередині — картина.

Портрет. Вона.

Але не сучасна. Її — у темно-зеленій оксамитовій сукні, із розпущеним волоссям. В очах — щось глибоке, спокійне й трагічне. Погляд жінки, яка знала про біль більше, ніж хотіла. І підпис…

> «Marenna, 1624»

Її руки здригнулись. Вона не казала цього імені нікому. Лише Рафаелю. І — уві сні.

У цей момент розчинились двері. На порозі стояла Селена. Без стуку. Без запрошення. Її очі одразу вп’ялись у портрет.

— Він почав гру, — сказала вона. — Якщо він надсилає тобі спогади, значить… хоче, щоб ти згадала сама.

— Що це означає?

Селена підійшла ближче.

— Це означає, що скоро ти не знатимеш, де ти — Ілана… а де ти — вона.

І в цю ж мить годинник на столі зупинився повністю. І жодна сила не змусила його рухатись знову.

Картина з образом Маренни все ще стояла на підлозі, спираючись на стіну. Ілана не могла відірвати від неї погляду. Але думки крутилися вже не довкола сну, не довкола Арена… а довкола неї самої.

> Я слабка. Людська. Що я можу зробити, коли тіні знову прийдуть?

У кімнаті раптом стало темно, хоча ще було пообіді. Світло згасло. І без стуку — відчинились двері.

Рафаель.

Його очі — темні, втомлені, але ще сповнені жаги. Він мовчки пройшов у кімнату, не сказав ні слова, тільки поглянув на портрет.

— Ти її пам’ятаєш усе чіткіше, — прошепотів він.

— Я боюся, — зізналась Ілана. — Не того, ким я була. А того, ким я стану.

— Ти не зобов’язана бути Маренною.

— Я хочу бути рівною вам. Частиною. Твоєю. — Її голос тремтів, але не слабкістю. Рішення вже було прийнято.

Рафаель застиг. Його погляд став сталевим.

— Що ти маєш на увазі?..

— Я хочу, щоб ти перетворив мене. Щоб я стала вампіром.

Мовчанка була довгою. Лише за вікном — гуркіт грому, ніби сам світ почув її слова.

— Ніхто не повинен про це знати, — додала вона. — Селена… Валеріус… Вони не зрозуміють. Але я знаю, на що йду. Я не хочу бути більше лише… ціллю. Я хочу мати силу.

Рафаель зробив крок до неї.

— Ти не уявляєш, що просиш.

— Я знаю. Я просила це вже колись. В іншим житті.

Він подивився в її очі. Його долоня торкнулась її обличчя.

— Якщо я це зроблю… ти більше не будеш тією ж.

— Можливо, я вже нею і не є.

За вікном — місяць зійшов повністю. На шиї Ілани пульсувала жилка, тонка, тендітна. А Рафаель… уперше нахилився ближче не як коханий, а як вампір.

Проте — зупинився.

— Не сьогодні, — прошепотів. — Я маю бути впевнений, що ти робиш це не через страх. А через любов. Інакше — я втратлю тебе назавжди.

Ніч.

Кімната порожня. Рафаеля немає. Годинник більше не тікає.

Ілана лежить на ліжку, заплющивши очі — але цього разу не для відпочинку.

А для зустрічі з минулим.

Сон приходить без попередження. Вона прокидається — але не у своїй кімнаті.

Стіни з чорного каменю. Місяць над головою. Холод пробирає до кісток.

Вона — знову Маренна. Уся в білому. Її руки зв’язані тонкими стрічками, але не силою — ритуалом.

Навколо — чотири постаті, у тіні. І лише один голос лунає чітко:

> — Ти приймаєш темряву добровільно?..

— Так. — Її голос — той самий, що тепер у Ілани. — Щоб бути з ним.

Той, хто стоїть попереду — Арен. Він ще не змінився. Його очі — повні страху й любові водночас.

> — Я не хочу, щоб ти була як я. Це боляче. Це назавжди.

> — Я вже частина тебе, — каже Маренна. — І якщо треба — я помру вдруге.

Він підходить, схиляється до її шиї… і кусає.

Повільно. Обережно. Як клятву, а не як напад.

Кров ллється не на підлогу — а у чашу.

І раптом — крик.

Тіло б’ється в судомах. Вогонь проходить через кістки. Очі в неї — світяться червоним. Світло розриває тінь.

І голос… Ілана чує себе:

> — Я обрала тебе, Арене. Навіть якщо це зруйнує нас обох.

Ілана прокидається в крику. Її тіло — мокре від поту, губи — закусані до крові.

А перед нею, на столі, з’явилась та сама чаша. Реальна. З кров’ю. Її не було там до сну.

На дні — вигравіруваний напис:

> "Це вже не перший раз. І не останній."

Ілана сиділа на підлозі. Перед нею — срібна чаша з висохлими краплями крові на стінках. Вона тремтіла не від страху, а від ваги знання. Це все вже було. Вона вже проходила цей шлях.

Двері рипнули. Ввійшов Рафаель.

— Ти не відповідала, — тихо сказав він.

Ілана підвелась. Підійшла до нього повільно — без страху, але з болем. У її руках — та сама чаша.

— Я маю сказати тобі правду, — прошепотіла. — І не знаю, чи ти залишишся після цього.

Він мовчав.

— Минулої ночі… я знову бачила сон. Але не просто бачила. Я відчувала, що це сталося насправді. Що я — вже була перетворена. Що я стала вампіркою… через нього. Через Арена.

Він стиснув щелепу. Але не відвернувся.

— І він… подарував тобі це? — погляд упав на чашу.

— Вона з’явилась після сну. Її не було тут. Я не знаю, як, але це вже реальність, Рафаелю. Минуле не просто повертається — воно нагадує про себе всім, хто ще живий.

Він узяв чашу з її рук. Подивився на неї так, ніби бачив уперше. Але не з ненавистю — а з болем.

— Ти маєш знати одне, — Рафаель дивився на неї крізь ніч, ніби зважуючи її душу. — Якщо ти дійсно була перетворена Ареном у минулому… то твоя кров вже змішана з його силою.

— І що це означає?

— Це означає, що якщо я перетворю тебе тепер — я можу тільки пробудити те, що спало. Не створити нове. А розбудити старе. Те, ким ти була — повернеться.