Шоста глава: Вогонь, що не прощає.

Ранок. Небо над Бостоном було тьмяне, вкутане попелястими хмарами. Кампус спав, а Ілана сиділа на підвіконні кімнати Рафаеля, закута в його сорочку. Вона не могла перестати думати про сон. Про Арена. Про себе… не себе.

Рафаель мовчки зайшов, несучи каву. Побачив її — застиг. Погляд — не той, яким дивляться на кохану. Той, яким перевіряють, чи вона — ще своя.

— Ти не спала, — сказав він.

— Заснула. І одразу… — вона опустила погляд. — Мені снився він.

Пауза. Повітря в кімнаті стало важчим.

— Арен? — холодно.

Вона кивнула.

— Але не теперішній. Інший. Людяніший. Ми були у замку. Я… я була інша. Ім’я — Маренна. Це звучить дивно, але…

Рафаель стиснув чашку так сильно, що порцелян потріскала.

— І що він зробив у сні? Торкався тебе?

— Рафаелю… — вона підвелась. — Це був лише сон.

— Ні, Ілано. Це не просто сон. Ти бачила його. Відчула. І — не відштовхнула.

Її очі спалахнули.

— Ти ревнуєш? До минулого? До образу в моїй голові?

— Я ревную до того, що він ще досі в тобі. І, здається, ти цього навіть не заперечуєш.

Вона підійшла до нього ближче, поклала руку на груди — туди, де билося його серце.

— Послухай. Я не знаю, ким була Маренна. Я не знаю, що я відчувала до нього. Але я знаю, хто я зараз. І з ким.

— Досі? — тихо спитав він. — Чи вже — лише на пів?

Вона зупинилась. І не відповіла одразу.

Бо в глибині душі… вона й справді не знала.

Після сварки з Рафаелем Ілана залишилась сама. Вікно було прочинене, і холодний вітер гойдав фіранку, ніби сам час хотів увійти до кімнати.

Вона знову тримала в руках годинник. Його стрілка — одна-єдина — повільно рухалась назад. Назад.

> До чого ти мене ведеш?..

Вона заплющила очі.

Сон знову накрив її несподівано. Але цього разу вона не була просто глядачем.

Вона відчувала запахи. Відчувала тканину сукні на шкірі. Чула свій голос, але слова не підкорялись її волі.

— Він не має знати, — сказала вона, стоячи перед дзеркалом.

— Ніхто не має знати, що я вже зробила вибір.

А позаду — в сутінках кімнати — стояв він.

Арен.

Не демон, не ворог, не привид. Чоловік, у якого вона колись вірила.

— Ти вже зробила його? — запитав він.

— Так. Але не тому, що тебе боюся. А тому, що тебе… люблю.

Він не всміхнувся. Тільки ступив уперед. Поклав руки на її талію. І прошепотів:

— То чому в кожному житті ти обираєш не мене?..

Ілана прокинулась зі сльозами. Але не від страху. Від вини.

Рафаель стояв біля дверей. Він усе чув. Не сон — її шепіт після нього:

> — Пробач… я знову не змогла тебе врятувати…

Він не сказав ні слова. Просто вийшов.