П'ята глава: Коли клан прокидається .

Вони стояли в центрі старого залу, який колись був театром. Рафаель, Селена і Валеріус. Усі троє — разом вперше за довгі десятиліття. Тиша була напружена, як струна. Лише свічки, які не горіли — палали без вогню — створювали химерне світло на стінах.

Ілана стояла осторонь. Вона вперше бачила Валеріуса. Його очі були кольору сталі, обличчя спокійне, але в ньому відчувалась така древність, що поруч із ним навіть Рафаель здавався юним.

— Отже, він повернувся, — сказав Валеріус. Голос його був низький, повільний, наче сама земля говорила.

— І він уже атакував, — відповів Рафаель. — Не напряму. Але показав себе.

Селена перехрестила руки.

— Це означає лише одне. Він готовий. І вона прокинулась.

Ілана подивилась на неї. Її голос був холодний. Відсторонений.

— Ви про мене говорите, ніби я не тут, — промовила дівчина. — Я не річ. Я — не зброя.

— Ні, — відповів Валеріус. — Ти щось гірше. Або краще. Залежно від того, ким ти станеш.

Рафаель підійшов до неї, став поряд.

— Вона не буде сама. Я з нею. І цього разу ми не втратимо її.

— Цього разу?.. — спитала Ілана.

Селена зітхнула.

— У минулому житті ти була тим, через кого ми майже загинули. І тим, заради кого ми билися. Якщо зараз ти станеш на його бік — усе повториться.

— Я не з ним, — прошепотіла Ілана.

— Поки що, — додала Селена тихо.

Валеріус ступив уперед. З його пальців випав уламок чорного скла. Він кинув його на підлогу, і в повітрі з’явилась карта — місто, покрите знаками. Один із них — пульсував.

— Це його наступна ціль, — сказав він. — Цвинтар під монастирем святого Домініка. Там він збирає тіней. І якщо ми не зупинимо його — він створить армію.

Рафаель зціпив щелепи.

— Ми йдемо. Утрьох.

— Ні, — мовила Селена. — Нас має бути четверо.

— Хто? — спитав Рафаель.

— Вона, — відповіла Селена і вказала на Ілану.

— Але вона…

— Вона вже зробила вибір. Вона з тобою. Отже — вона частина Клану.

Ілана відчула, як усередині щось пульсувало. Можливо, страх. Або поклик.

— Я піду з вами, — сказала вона. — І якщо він прийде по мене — цього разу я не втечу.

Вони ішли в тиші. Навіть ніч не сміла порушити кроків Клану. Світло ліхтарів згасало, коли вони проходили повз, наче саме місто відверталося від їхньої місії.

Цвинтар святого Домініка лежав за межами Бостона, серед густих дерев і туману, що не розсіювався навіть удень. Старі надгробки, похилені хрести, вітряні дзвони, що самі себе торкалися в повітрі, яке не рухалось.

— Ти готова? — запитав Рафаель.

— Якщо ні — все одно запізно повертатись, — відповіла Ілана, тримаючи в кишені безстрілковий годинник.

Вони зупинились біля великої крипти — кам’яної, обвитої плющем. Селена торкнулася рукою каменю, і його поверхня змінилась — з’явилися символи, що пульсували криваво-червоним.

— Тут він відкрив браму, — прошепотіла вона.

Валеріус підійшов і встромив у землю клинок із чорного срібла.

— Коли вона запалає — він прийде. Ми не вб’ємо його. Але ми побачимо, чим він став.

— Ілана не має тут бути, — сказав Рафаель.

— Але вона вже тут, — спокійно відповіла Селена.

Тиша тривала хвилину. Дві.

А потім — тріснув мармур.

З крипти вирвалися чорні фігури — постаті з очима, що горіли багрянцем. Тіні, вирвані з могил. Створіння Арена. Вони не мали тіл — лише спогади про них.

Рафаель, Валеріус і Селена миттєво вступили в бій. Кожен — як стихія. Сила, енергія, магія й кров. Але Ілана стояла осторонь, ніби паралізована. Вона дивилась на тіней — і вони дивились на неї.

Один із них підійшов ближче.

— Ти ж її втілення… ти — Вона…

— Я — не вона! — закричала Ілана.

— Але ти — пам’ятаєш.

Раптом навколо неї все завмерло. Час перестав текти.

І з тіней вийшов він.

Арен.

Тепер без каптура. Його волосся чорне, як ніч. Очі — порожні. Але краса в ньому була майже недоречною — небезпечна, як лезо.

— Привіт, Ілано, — сказав він, нахиливши голову. — Ми нарешті самі.

— Це не сон, — прошепотіла вона.

— Ні. Це зустріч.

Він зробив крок ближче. Час досі був зупинений. Навіть крик Рафаеля застиг у повітрі, наче картина.

— У тобі є її голос. Її дотик. Її тепло. Але найстрашніше — ти ще не пам’ятаєш, чому ти… мене зрадила.

— Я ніколи…

— Зрадити — це не лише втекти. Це — вибрати не того.

Арен простягнув руку. Його пальці були дуже близько до її щоки.

— Коли настане час — ти обереш. І тоді… або ти повернеш мене. Або знищиш.

У ту мить тіні навколо розсипались. Час знову потік. Рафаель кинувся до Ілани, закриваючи її собою.

— Ти ціла?!

— Він… він був тут.

— Але ми не бачили…

— Бо він прийшов лише до мене, — прошепотіла вона.

І з її кишені годинник раптом… завівся сам собою.

Тік. Тік. Тік.

Тієї ночі Ілана довго не могла заснути. Вона сиділа в кімнаті гуртожитку, загорнута в плед, а її пальці мимоволі крутили годинник без стрілок. Він уже не мовчав — у глибині механізму щось тікало. Повільно. Схвильовано.

Коли очі нарешті заплющилися — сон накрив її, як хвиля. Але цей сон був надто чітким. Надто справжнім.

Її тіло було іншим. Її ім’я — чуже. Але таке знайоме.

— Маренна, — шепіт у вітрі.

— Ти мала не повертатися сюди...

Вона стояла на балконі замку, що височів над ущелиною. Внизу — сріблясте озеро, вгорі — чорні хмари. На ній — довга червона сукня. Її серце билося дивно знайомо, але не в ритмі Ілани. В ритмі іншої жінки.

За її спиною пролунав крок.

— Ти знаєш, що я прийду за тобою, навіть якщо знову зрадиш, — голос був шовковий і небезпечний.

Вона озирнулася. Арен.

Але молодший. М’якіший. Без пустоти в очах.

— Я кохала тебе... — сказала вона.

— Ти й досі кохаєш, — відповів він і торкнувся її руки. Їхня шкіра зустрілась — і все навколо засяяло білим вогнем.

Ілана прокинулась різко. Годинник лежав на подушці поруч, хоч вона точно пам’ятала, що ховала його в шухляду. У центрі циферблату була одна стрілка.