Четверта глава: Перший напад Арена.

Ніч опустилася над кампусом раптово, мов завіса перед виставою. Повітря стало густим, важким, і навіть ліхтарі світили не так яскраво, як завжди. Ілана поверталася з бібліотеки одна — Рафаель зник ще вдень, а Селена, здавалося, більше не з’явиться. Годинник у її сумці й досі був без стрілок, але щось у ньому тикало — тихо, наче чиясь віддих.

Вона не встигла дійти до гуртожитку.

Спочатку — запах. Сильний, металевий, ніби іржаве залізо й попіл. Потім — рух. Хтось ішов за нею.

Вона різко обернулась. Порожньо.

— Ілано… — голос прорізав тишу, як голка тканину.

Незнайомий. Глибокий. Легко-насмішкуватий. І страшно знайомий.

— Хто ти? — її голос зірвався на шепіт.

— О, ми зустрічалися раніше. Ще до тебе. До твого імені.

З тіні вийшла постать. Висока. Обличчя частково приховане каптуром. Але очі… ті очі були порожні, мов ніч без зірок.

— Арен… — прошепотіла вона.

Він посміхнувся. У цій усмішці було щось хиже.

— Я довго чекав. І от… вона знову існує.

Арен підійшов ближче. Повітря навколо нього тремтіло. Звук, світло, навіть думки — все спотворювалося, коли він був поряд. Ілана відчула, як щось у ній почало кричати. Не голосом — кров’ю. Пам’яттю.

— Я не вона! — вигукнула Ілана.

— Але ти — її. І це достатньо, — сказав він і торкнувся повітря перед собою.

Усе навколо потемніло. Ліхтарі згасли. Земля затремтіла.

І з темряви на неї кинулися тіні.

Бам!

Вибух світла. Гострий крик. І хтось схопив її за руку, витягнув з темряви.

Рафаель.

— Біжи! — закричав він.

Вони влетіли до старого корпусу й зачинили двері. Вони не тримали зло, але вигравали кілька секунд.

— Це він… це був… — Ілана не могла дихати.

— Так. Арен. І це — лише попередження.

Рафаель торкнувся її обличчя. На його скронях — темна кров.

— Ти — його ціль. Але не лише він. У Клану є розкол. І тепер нам потрібна Селена… і Валеріус.

— А якщо вони не прийдуть?

Рафаель поглянув їй в очі.

— Тоді ми — програємо. І ти — зникнеш. Назавжди.

Старий корпус дихав вогкістю. Вони сховались у приміщенні, яке колись було аудиторією — дерев’яні парти, пил, стіни, що пам’ятали інші епохи. Ілана стояла спиною до Рафаеля, намагаючись заспокоїти подих. Її серце билося, як шаленство. Тіло тремтіло. Але не тільки від страху.

Рафаель підійшов ближче. Він нічого не казав. Просто стояв за нею, і від його присутності повітря ставало теплим.

— Ти врятував мене… знову, — прошепотіла вона.

— Я не встиг. Якби я прийшов на секунду пізніше… — його голос зірвався.

Вона розвернулась. Їхні очі зустрілися. І в цій миті — нічого більше не існувало.

— Я не боюся тебе, Рафаелю, — сказала вона тихо.

— А я боюся тебе, — прошепотів він.

— Чому?

— Бо в мені — монстр. А в тобі — все, що його стримує. І це страшніше, ніж голод, ніж смерть…

Її пальці торкнулися його лиця. Його шкіра була холодною, але під пальцями — життя. І щось більше.

Він опустив голову. Їхні обидва чола торкнулись. Його подих злився з її. І без слів, повільно, обережно — він поцілував її.

Це був не просто поцілунок. Це був дотик спогаду. Як ніби він уже колись її губи знав. Її шкіру. Її душу.

Її руки ковзнули під його піджак, а його пальці — по лінії її талії. Тканина футболки ледь відчувалась. Її дихання прискорилось, серце билося скажено — але не з паніки, а з бажання.

Він зупинився на мить.

— Якщо я зайду далі — шляху назад не буде.

— Я не хочу повертатись, — відповіла вона.

І він поцілував її знову — глибше, голодніше. Вони впали на стару лаву, тіло до тіла, шепіт до шепоту. Рухи стали повільні, але впевнені. Його руки тремтіли, коли знімав із неї одяг, мов боявся, що це сон.

Вона була ніжністю, і пристрастю. Він — вогнем і стриманістю.

Коли їхні тіла злились, усе зникло. Минуле. Майбутнє. Навіть страх Арена.

Залишилась лише ніч. І вони двоє — у її глибинах.

Наприкінці сцени, десь за стіною, годинник без стрілок починає тикати.

Перший звук — як шепіт часу:

> «Ти прокинулась. І він почув тебе.»

Ілана лежала на грудях Рафаеля, закутана в його тепло. Його дихання було глибоке, але не спокійне — він думав. Пальці ніжно гладили її спину, а очі дивилися в стелю, якої, здавалося, вже не існувало.

— Що тепер? — прошепотіла вона.

— Тепер ми з тобою… зв’язані, — відповів він тихо.

— Ти про…?

— Не тільки. Я бачив твоє минуле в тому, як ти мене торкалась. І я боюся, що воно теж бачило нас.

У цю мить годинник у її сумці тихо клацнув. Один раз.

Вони обернулись одночасно.

— Він ніколи не видавав звуку, — сказала Ілана.

— До цього моменту, — відповів Рафаель. — Селена попереджала.

Він сів, одягаючись швидко, рухами хижака, що відчув небезпеку.

— Що це значить?

— Це значить, що Арен знає. Не через спогади. Не через кров. Через зв’язок. Ти стала для нього живою міткою. А з цього моменту… він більше не буде чекати.

Ілана одягнулась мовчки. Тіло ще пам’ятало дотик Рафаеля, але в душі вже холола тривога.

Коли вони вийшли з приміщення, ніч уже не була такою, як раніше.

З неба падав попіл, хоча не було пожежі. А на стіні старого корпусу з’явився символ — вирізаний когтями.

Три концентричні кола. І в центрі — крапля.

Рафаель побілів.

— Це його знак… Коло Крові.

— Що це значить? — спитала вона.

Він дивився на неї довго. Його очі палали червоним.

— Що війна почалась.

           Дуже сподіваюсь, що ця книга вам подобається оскільки я вперше пишу щось подібне. Прошу вас написати коментар чи навіть поставити вподобання, щоб додати мені натхнення для написання інших частин))