Третя глава: Вона приходить коли час зупиняється.

У ту ніч Ілана не могла заснути. Її тіло було втомлене, але розум — у тривожному напруженні. Рафаель не з'являвся вже кілька годин. Вона відчувала його відсутність як порожнечу в грудях. Лоран більше не підходив, але залишив по собі дивне відчуття — як після сну, в якому щось важливе забулося.

Вона сиділа в бібліотеці — не тій, де працювала. Ця була іншою. Забутою. Підземною. Там, де стіни ще пам’ятали пергамент і кров.

І саме там вона відчула холод.

Не вітер. Не протяг. А холод часу.

Коли вона обернулась, її очі зустріли погляд істоти, що стояла в тіні арки. Висока, з блідим обличчям і срібним волоссям, сплетеним у вінок. Її очі світилися м’яким білим сяйвом. Вона не йшла — вона пливла. Сукня, темна, як зоряне небо, не торкалась підлоги.

— Ти — вона, — прошепотіла незнайомка. Її голос був, ніби луна зі снів.

— Хто ви?.. — Ілана підвелась, притискаючи руки до грудей.

— Я — Селена. Колись твоя подруга. Колись — твій вирок.

Мовчання між ними було настільки густе, що здавалося — дихає.

— Ти з Клану… — прошепотіла Ілана.

Селена кивнула.

— Я — Хранителька Часу. Я пам’ятаю все. Навіть те, що краще було б забути. І я прийшла, бо Час почав тріщати. Ти прокинулась… а з тобою — і Пам’ять.

Вона ступила ближче. Ілана зробила крок назад.

— Рафаель вірить у тебе. Це вже небезпечно. Але якщо ти насправді та, ким я думаю… ти — ключ. До повернення або Арена… або війни.

— Я не пам’ятаю… — прошепотіла Ілана.

— І це — твій єдиний захист.

Селена простягнула руку. На її долоні лежав невеликий круглий годинник — механізм без стрілок.

— Візьми. Коли він знову почне тикати — знай, Час тебе зрадив.

І перш ніж Ілана встигла щось сказати — Селена зникла. Розчинилась у тіні, залишивши по собі запах нічного повітря й старої книги.

Ілана стояла на самоті, тримаючи у руках годинник, що мовчав. Але в грудях її вже щось цокало.

Ілана довго стояла нерухомо. Холодна вага годинника в її долоні була відчутною, наче частинка чужого прокляття. Він не мав стрілок, але її пальці відчували, що він — живий. дихав. чекав.

Повернувшись до своєї кімнати, вона не могла заснути. Коли врешті очі зімкнулись, сон накрив її, мов крижана вода.

…Темрява. Замок. Її голос.

— Арен, зупинись! Це не ти!

Але фігура в каптурі, вся в тінях, лише злегка повернула голову.

— Ти не розумієш… Їхня любов зруйнувала мене. А тепер ти — мій ключ.

Вона прокинулась різко. Зі шкіри стікали краплі поту, а пальці все ще стискали годинник. І тоді в кімнаті з'явився Рафаель. Невідомо як. Ніби його покликав страх у її диханні.

— Селена була тут, — прошепотіла Ілана. — Вона дала мені це.

Вона простягнула йому годинник. Рафаель поглянув — і його очі на мить стали чорними.

— Вона не мала права… — буркнув він. — Вона не довіряє нікому. Навіть мені. Навіть тобі.

— Вона сказала, що я — ключ. До нього. До Арена.

Рафаель опустив погляд. Мовчав довго. А потім прошепотів:

— Вона має рацію.

Ілана завмерла.

— Тобі потрібно знати правду, — сказав він тихо. — Колись, дуже давно, у світі, де магія ще була вільною, Арен кохав жінку. Вона була сильною, чистою, і бачила в ньому не темряву — а світло, якого він сам у собі не помічав. Але її забрали. І він втратив себе.

— Я… я була нею? — ледь чутно прошепотіла Ілана.

— Можливо. Але навіть якщо ні — у твоїй крові її лінія. Її пам’ять. Її сила. Арен це відчує. І захоче тебе… або знищити. Або повернути.

— А ти?

Рафаель мовчав, а потім підійшов ближче. Його очі були повні болю.

— Я хочу захистити тебе. Навіть якщо доведеться піти проти клану. Навіть якщо доведеться… втратити тебе.

За дверима їх не почула ні душа. Але в тіні стіни стояла постать. Її очі блищали сріблом. Селена не пішла. Вона спостерігала. І робила висновки.

> «Рафаель слабшає. Він занадто близько до неї. А час не на нашому боці…»