Друга глава: Ревнощі Рафаеля.

Після пробудження Рафаеля дні стали важкими, а ночі — неспокійними. Ілана не могла зосередитися на заняттях, а бібліотека більше не здавалася просто бібліотекою. У її кутах дихали тіні, у тиші відлунював голос Рафаеля, а з кожною хвилиною вона відчувала, що змінюється зсередини.

Але вона не була сама.

На лекціях, у коридорах, навіть біля гуртожитку все частіше з’являвся Лоран, студент з історичного факультету. Він був чарівним, дотепним і… надто уважним до Ілани. Вона не шукала його товариства, але відчувала дивну цікавість до нього — наче щось невідоме вабило її ближче.

Одного вечора, коли Ілана поверталася до своєї кімнати, Лоран наздогнав її біля старого фонтану у внутрішньому дворику:

— Ти останнім часом якась… інша, — сказав він з усмішкою. — І водночас дуже красива. Можна я тебе проведу?

Вона ледь усміхнулась. Щось у ньому було приємне — не схоже на Рафаеля. Земне. Зрозуміле.

Але як тільки вона зробила крок поруч із Лораном — повітря стало холодним.

— Не варто, — пролунав темний голос просто з темряви за її спиною.

Рафаель. Його постать виринула з нічного повітря, мов із диму. Очі палахкотіли, губи стиснуті в тонку лінію. Він не дивився на Ілану — лише на Лорана.

— Хто ти, чорт забирай? — зиркнув Лоран. — Звідки ти тут узявся?

Рафаель зробив крок уперед. Його погляд став лезом.

— Я той, хто був тут задовго до тебе. І хто залишиться після.

— Рафаелю, досить, — прошепотіла Ілана, ступаючи між ними. — Це просто розмова.

— Немає нічого "просто", — відповів він тихо. — Не тоді, коли він дивиться на тебе, ніби має право.

Лоран зробив крок назад, відчувши, що щось тут не так. Ілана відчула, як енергія Рафаеля хвилями пульсує навколо неї — суміш гніву, страху… і почуття, яке вона не могла не впізнати.

Ревнощі.

Коли Лоран нарешті пішов, залишивши їх самих, Рафаель не рухався.

— Ти злишся, бо хтось подивився на мене?

— Я злюсь, бо в ньому — щось чуже. Я не довіряю йому. Його аура… неправильна. Він не той, ким здається.

— А ти… ким ти є? — з гіркотою сказала вона. — Вампір? Страж? Привид із минулого? Чи чоловік, що ревнує?

Рафаель підійшов до неї впритул. Його голос став тихим, обволікаючим:

— Я — той, хто носить у собі твоє ім’я вже двісті років. Ти була моєю ще до того, як народилась. І тепер, коли світ знову вибухає темрявою, я не дозволю втратити тебе.

Його пальці торкнулись її щоки, і Ілана здригнулася від хвилі почуттів, які він не вимовив уголос: страх втрати, глибока туга, і… любов, яку вампіри не мали права відчувати.

— Ти мій вогонь, — прошепотів Рафаель. — Але я бачу, як інші тягнуться до твого світла. І я не дозволю тіням відібрати тебе.

З того моменту, як Ілана розбудила Рафаеля, світ змінився. Хоч нічне місто залишалося гучним і яскравим, для неї воно стало іншим: за кожною тінню ховалося щось невидиме, під кожною лампою — чиясь присутність.

Рафаель майже не залишав її. Він з’являвся і зникав, не ставив питань, але завжди спостерігав. Його погляд був гарячим і ревнивим — і це вона особливо відчула, коли на горизонті з’явився Лоран.

Лоран, студент історичного факультету, був харизматичним, впевненим і занадто уважним до Ілани. Вона відчувала, що в ньому є щось… невловиме, щось, що нагадувало їй ніч — не темну, а загадкову.

Одного вечора він підійшов до неї біля фонтану на подвір’ї кампусу.

— Ти змінилася, — сказав Лоран, вивчаючи її очі. — Але я це відчув ще до того, як ти усвідомила.

— Що ти маєш на увазі?

— Кров тебе покликала. Я знаю, як це відчувається.

Ілана завмерла. Його очі… на мить блиснули червоним?

Але перш ніж вона встигла відповісти, з темряви вийшов Рафаель.

— Відійди від неї, — його голос був тихий, але в ньому вібрувала загроза.

— Вона не твоя власність, — спокійно відповів Лоран.

— Можливо. Але я знаю, хто вона. А ти лише граєш роль.

Лоран усміхнувся й кивнув.

— Я не граю. Я — на своїй стороні.

Тієї миті повітря стало густим. Ілана відчула, як обидва випромінюють силу, кожен — іншу. Рафаель — як холодний інтелект і тисячолітня печаль. Лоран — як таємниця, що приховує більше, ніж показує.

— Досить! — вигукнула Ілана, відступаючи. — Ви обидва щось знаєте. І ніхто з вас не говорить правди.

Рафаель наблизився. Його очі змінилися — у них з’явився блиск болю, не лише ревнощів.

— Я боюся не того, що він поряд, — прошепотів він. — Я боюся, що ти — не просто обрана. Ти… нащадок Клану. Можливо, навіть більше.

— Клану? — Ілана втупилася в нього.

Рафаель кивнув.

— Клан Чотирьох Вампірів. Ми не просто вампіри. Ми — ключі. І ми не були створені… ми були викликані. Стихіями, кров’ю, магією.

Я — Хранитель Розуму.

Селена — Часу.

Валеріус — Тіла.

Арен… — він замовк, — Арен був Хранителем Тьми. І саме він зрадив нас.

— А я?.. — Ілана відчула, як її серце б’ється швидше.

— Ти не просто людина. У тобі — спадок. І, можливо… душа тієї, кого кохав Арен. Ти — причина, чому він знищив усе.

Ілана зробила крок назад.

Рафаель підійшов ближче, поклав руку їй на щоку.

— Я кохаю тебе, Ілано. Не тому, що ти — вона. А тому, що ти — ти. Але якщо Лоран — це той, кого я підозрюю, ти в небезпеці.

— Хто він?

— Можливо… п’ятий.

І тоді книга, яку вона несла з собою, спалахнула. Її сторінки перевернулися самі. І на останній з’явився напис:

> Коли прокинеться п’ятий, навіть Клан впаде.

Ілана поглянула в очі Рафаелю. Він більше не був лише захисником. Тепер він — воїн, який був готовий на все, щоби не втратити її.

І тінь, яка стояла десь позаду Лорана, тихо усміхалась. Арен… вже був серед них.

З того моменту, як Ілана розбудила Рафаеля, світ змінився. Хоч нічне місто залишалося гучним і яскравим, для неї воно стало іншим: за кожною тінню ховалося щось невидиме, під кожною лампою — чиясь присутність.

Рафаель майже не залишав її. Він з’являвся і зникав, не ставив питань, але завжди спостерігав. Його погляд був гарячим і ревнивим — і це вона особливо відчула, коли на горизонті з’явився Лоран.