Перша глава: Їхня зустріч.

Ілана Вайт була студенткою бостонського університету закінила перший курс школи менеджменту, її успішність була на високому рівні вона любила навчатися, проте і доглядати за собою не забувала, Лана була красивою дівчиною. 

Одного дня вона йшла до університету, щоб допомогти в бібліотеці там вона зустріла свою подругу Еліну Стіл яка також навчалась в цьому університеті.

— Привіт, Лано! — привіталася Еліна.

— Привіт, Ліно, — відповіла Ілана. — Що ти тут робиш? — запитала дівчина.

— Я зайшла взяти книжку для курсової, — усміхнулася Еліна, поправляючи на плечі свій рюкзак. — А ти? Щось шукаєш?

— Ні, сьогодні я чергую в бібліотеці, — відповіла Ілана. — Попросили допомогти з каталогізацією нових надходжень. Це, до речі, навіть цікаво.

Еліна засміялася:

— Ти й справді можеш знайти інтерес у чомусь, що всіх інших зануджує. Я захоплююсь цим.

— Дякую, — зніяковіла Лана. — А як твоя курсова? Про що пишеш?

— Про лідерство в умовах сучасної економічної кризи, — серйозно сказала Еліна. — Трохи складно, але дуже цікаво. Думаю, мені стане в пригоді твоя допомога. Можеш глянути пізніше?

— Звісно, приходь після обіду. У мене буде трохи вільного часу, — запропонувала Ілана. — До речі, ти чула про новенького викладача, якого взяли на курс з інноваційного менеджменту?

— Того, про якого всі говорять? Молодий і нібито надзвичайно розумний? — зацікавлено підняла брови Еліна.

— Саме той. Кажуть, що він має досвід роботи у великій корпорації й навіть написав книгу.

Дівчата перезирнулися, і в очах обох загорівся вогник цікавості.

— Може, нам варто записатися на його лекцію? — запропонувала Еліна.

— Ідея чудова, — усміхнулася Лана. — Побачимось після обіду?

— Домовились!

Еліна помахала рукою та рушила до полиць із книжками, а Ілана повернулась до свого робочого місця, не підозрюючи, що вже дуже скоро її звичне студентське життя зміниться назавжди...

Коли Еліна зникла між книжковими стелажами, Ілана повернулась до свого столу біля каталогу. Вона знову заглибилася в роботу, перекладаючи нові надходження. Одну з книжок — стару, з потертою обкладинкою — вона взяла до рук і здивовано зупинилася.

Назви не було. Лише чорна шкіра з дивним тисненням, яке нагадувало витіюватий герб або... печатку. Вона відкрила першу сторінку — порожньо. Наступна — теж. І лише на третій сторінці витонченим почерком було написано:

> "Істина прихована в крові. Зустріч відбудеться тоді, коли час зупиниться."

Серце Лани стислося. Сторінки раптом стали ледь теплими на дотик. Вона провела пальцями по фразі — і в ту ж мить лампа над її столом мигнула, а десь далеко в глибині бібліотеки пролунав слабкий скрегіт, ніби щось важке посунулося по кам’яній підлозі.

Ілана різко обернулася — нікого. Проте її не полишало відчуття, що за нею спостерігають.

— Лано? — пролунав голос Еліни, яка з’явилася з-за полиці з кількома книжками. — Ти це чула?

— Так... — прошепотіла дівчина, все ще стискаючи ту дивну книгу. — Тут... щось є.

Еліна підійшла ближче й побачила книгу в руках подруги.

— Звідки вона в тебе? Я ніколи не бачила її раніше.

— Я теж. Вона... була серед нових надходжень. Але вона не схожа на інші книги. Вона... жива.

Дівчата перезирнулися. У ту ж мить книжка знову мигнула темним світлом — на мить, ледь помітно, наче серце, що б'ється в темряві.

Книга в руках Ілани мов застигла. Її обкладинка більше не здавалася шкіряною — радше мов тонка, загрубіла шкіра… людська? Дівчина різко закрила її й підняла очі на Еліну.

— Нам треба її показати комусь. Можливо, бібліотекарці?

— Ні! — Еліна схопила її за руку так різко, що Ілана здригнулася. — Цю книгу не можна показувати будь-кому. Я… я щось про неї чула.

— Що? — насторожено запитала Лана.

Еліна зітхнула й знизила голос:

— Минулого року одна студентка знайшла її тут. Після того… вона зникла. Без сліду. Кажуть, що вона… бачила "його".

— Кого? — Ілана відчула, як по спині пробіг холод.

— Вартового книги. Старого вампіра, що був заклятий у стінах цього університету. Колись тут стояв монастир — задовго до заснування Бостонського кампусу. І серед його руїн замурували того, хто зрадив свій клан. Але він залишив свою силу в цій книзі.

Ілана дивилася на подругу, не знаючи, чи це жарт, чи… правда. Аж раптом лампи знову почали мигати, й із глибини коридору, де зберігалися найстаріші фоліанти, пролунав дивний звук — шепіт, невиразний, але дуже чіткий.

> «Ілана…»

Дівчина завмерла.

— Ти чула? — прошепотіла вона.

— Що саме? — Еліна витріщилася на неї, але вже не здавалася впевненою. — Ти чула ім’я?

— Моє. Він… знає, як мене звати.

Сторінки книги раптово самі почали гортатися, зупинившись на ілюстрації — темному силуеті чоловіка з червоними очима, який тримав у руці щось, схоже на печатку… з гербом, точнісінько як на обкладинці.

— Нам треба дізнатися, хто він. І чому я… обрана, — тихо сказала Ілана.

У ту ж мить за вікном щось просвистіло, наче крила. А повітря в бібліотеці раптом стало холодним.

Він прокинувся.

Вітер за вікном зірвався у справжній шквал. Величезні старовинні вікна бібліотеки затремтіли, і світло ламп згасло на кілька секунд. Лише бліде, неприродне сяйво місяця лягло срібними тінями на підлогу.

— Ми маємо йти! — прошепотіла Еліна, хапаючи Ілану за руку.

— Пізно… — голос Лани звучав глухо, неначе не її власний. — Він вже тут.

З глибини бібліотеки почувся крок. Один. Другий. Чути було, як скриплять старі дерев’яні дошки. Із тіні між стелажами повільно з’явилася постать.

Високий. Темний силует. На ньому — довгий чорний плащ, застібнутий до шиї. Його рухи були мов витончені тіні — нечутні, холодні. Він наближався повільно, ніби знаючи, що втекти нікому не вдасться.

Коли він вийшов на світло, Ілана побачила його обличчя: ідеальні риси, мармурова блідість, очі кольору рубіну, які дивилися прямо в її душу.