Маріанна. Він ще пошкодує...

— Почекай, Алане! — я побачила, як він швидко кудись іде і побігла за ним. 

Він озирнувся, здивовано, наче не впізнав мене. Мені самій здалося, що він був якийсь інший, не такий, як ще вчора. Неначе щось змінилося в нього всередині, і ця зміна наклала відбиток і на зовнішність також…

 — Принцесо Маріанно, дякую, що вболівали за мене, — він вклонився, але було видно, що це скоріше жест ввічливості, ніж вияв почуттів. 

 — Я така щаслива, що завтра ми обідатимемо разом, — на одному диханні проговорила я. 

 — Я з радістю складу вам компанію, — він усміхнувся. 

Виходило якось неправильно… Це він мав мені дякувати, що я виявляю йому честь пообідати зі мною. Я відчула невдоволення. 

Вчителі з етикету недарма втовкмачували мені в голову, що дівчина має бути недосяжною, як та зірка на небі. Але це так важко, коли серце переповнює кохання…

***

Увечері батечко покликав мене для серйозної розмови ( як він сам висловився)ю

 — Доню, ти вже доросла, і знаєш, які стосунки виникають між чоловіком і жінкою… — почав він. 

Я насторожилася. Невже він помітив, що Алан небайдужий мені, і зараз сваритиме за це? 

 — Знаю, — пробурмотіла я, опустивши погляд, як то належало вихованій панночці. 

 — Ти маєш зачарувати нашого любого Алана, — його голос був такий медовий, що я аж не повірила своїм вухам. Ще вчора він радив мені обрати Адама, бо той краще говорить. А тепер, невже щось змінилося? 

 — Я не знаю, — мені аж сльози навернулися на очі. — Здається, я не дуже його цікавлю…

 — Ну, він точно не з тих, хто цікавиться чоловіками, — засміявся батечко, а я спаленіла ще більше. — Ти йому подобаєшся, це помітно зі сторони. Але він спеціально обрав таку тактику, а може, просто не впевнений у собі? Маріанно, ти не повинна упустити цей шанс! Розумієш мене? Завтра під час обіду ти маєш зробити все, щоб він освідчився тобі! 

***

Цю ніч я майже не спала. Думала про Алана. Чому, чому він байдужий до мене? Невже я негарна? Чи поводжуся занадто виклично? 

Мабуть, мені треба вдавати байдужість. і тоді він почне проявляти ініціативу. Адже всі чоловіки — в душі мисливці…

Але тато казав, щоб я була наполегливою, інакше якась інша дівчина відіб’є його у мене, а я залишуся ні з чим? 

Ледве дочекалася того клятого обіду, і от ми сиділи за врочисто сервірованим столом одне навпроти одного. Слуги вклонилися й вийшли, і ми залишилися на самоті. 

Я гарячково думала, як мені вчинити, але Алан першим заговорив. 

 — Як вам турнір, міледі Маріанно? — ввічливо запитав він. 

 — Я майже не помітила нічого, бо дивилася тільки на тебе, — ці слова вирвалися помимо моєї волі, і я аж очі заплющила, очікуючи, що він скаже. 

 — Он як, мені дуже приємно, — Алан усміхнувся. 

 — Але чому ти такий…?

 — Ви про що?  — він справді не розумів, на що я натякаю. 

 — Так, не звертай уваги…

Ми говорили про різні дрібниці, а в мене в голові крутилася тільки одна думка — він не кохає мене. 

Ну що ж, можливо, потім він пошкодує про це? Але буде пізно…

 — Вибач, — я підвелася з-за столу. — Було дуже приємно поспілкуватися, але треба йти.

 — Шкода, що ви поспішаєте, — але по виразу його обличчя не було схоже, що він жалкує. 

Я вийшла з замку на свіже повітря і відчула, що от-от розплачуся. Чому життя таке несправедливе? 

Раптом з-за дерев, які оточували галявину, з’явився брат Алана Адам. 

 — О, міледі Маріанно, яка честь для мене, бачити вас, — він низько схилився і поцілував мені руку. 

Так, він не був таким привабливим і мужнім, як Алан. Але мені було все одно, бо мені хотілося помститися його брату. 

Я усміхнулася Адаму: 

 — Може, ви складете мені компанію? — запитала. — Я хочу проїхатися верхи до лісу…

 — З превеликим задоволенням!  — вигукнув він…