Алан. Жалюгідні для принца думки.

— Ти сподобався Маріанні, — сказав батько. — Ти ж розумієш, що це означає? 

— Я не буду намагатись спокусити її, — відповів я. 

— Навіть заради корони?

— Ти знаєш, що мене ніколи не цікавила корона, — я знизав плечима. 

— Тоді піддайся на турнірі, — несподівано сказав він. — Хай Адам переможе і справить на неї враження.

— Я не буду обманювати, — прямо сказав я. 

— Такими темпами програють всі, Алане, — батько зітхнув. — Все ж, сподіваюсь, ти передумаєш. Тобі вже час подумати про наречену, тим паче тут така вигідна партія... 

— Я піду, турнір продовжується...

***

Турнірна сітка була розподілена так, щоб з братами я зустрівся аж у півфіналі і фіналі. Але до того я ще мав перемогти у чвертьфіналі. Проти мене був старший з синів Ланкастера. Сильний і вправний, однак цього недостатньо, щоб перемогти мене. Все, що мені треба, так це підгадати момент, вичекати і тоді... Одним точним ударом я повалив його на землю і приставив меча до горла.

Публіка ревіла від захвату... А потім батько проголосив мою перемогу. Оголосили перерву перед фіналом... Я пішов до спеціального приміщення під трибунами, щоб почекати результат бою моїх братів. Не хотів дивитись на цей бій, треба було морально і фізично відпочити. 

Битись з будь-ким, окрім брата, було не так складно, але у Адама була родова сила, а в мене... В мене цей дар так і не прокинувся. Яким би сильним я не був, я, на відміну від братів, залишався простою людиною. 

Коли я почув галас, то визирнув з кімнати відпочинку і побачив, що мій старший брат, Адам, переміг мого молодшого... Всі його вітали. 

— Отже, у фіналі битимуться мої старший і середній сини! — заявив батько. — Але зараз Адаму треба перепочити. Фінал відбудеться за годину, дочекайтесь! 

***

Коли вже був майже час виходити на арену, один з охоронців зайшов до моєї кімнати:

— Принце Алане, до вас прийшли... — злегка розгублено сказав він. — Просять побачитись...

— Хто? — здивувався я.

Невже Аріна? Вона могла...

— Принцеса Маріанна, — геть здивував мене охоронець. 

— Добре, — кивнув я. — Впустіть.

Він кивнув головою і вийшов, а вже за секунду до мене увійшла Маріанна. 

— Принце Алане, пробачте, що потурбувала, — злегка стурбовано сказала вона. 

— Все добре, — я усміхнувся. — Мені приємна ваша увага, міледі. 

— Будь ласка, станьте переможцем, — прошепотіла вона, зазираючи мені в очі. — Ви мені...

— Леді Маріанно, дякую вам, — я все ж перебив її. — Але мені вже час йти.

— Так, — вона опустила погляд. 

— Дякую, — повторив я, підійшовши ближче. 

— Я вірю в вас, — вона зазирнула мені в очі...

***

Коли ми з братом стояли на арені, я відчув, як тілом йде якесь дивне тепло, в той час, коли день почав перетворюватись на ніч. Сонце ховалось за місяцем, і по мірі того, як світло зникало, кров у жилах навпаки ставала все гарячішою. 

Несподівано я відчув, як в моїй руці ніби збирається якась енергія... Це було дуже незвичне відчуття. А ще мені здалося, що я чув чийсь голос...

Але в ту саму мить я побачив, як мій брат вже летів на мене з мечем. Той, здавалось, аж світився у напівтемряві затемнення. 

Руки зреагували швидше, ніж я подумав... Я ще ніколи не був таким швидким і вправним, як зараз, здається, мої думки не встигали за моїм тілом, однак я все одно вибив його меч. Ще мить — і я приставив меча до його горла. 

Затемнення минуло, і з першими променями світла батько назвав мене переможцем. В цю мить я ніби прокинувся. Я не хотів цієї перемоги, не хотів чути той дивний голос. Я хотів, щоб все було як раніше, щоб батько не покладав на мене зайвих надій, щоб я залишався вільним. Для цього мені було краще програти... Однак я не вмів обманювати, не вмів прикидатись. Якщо битись — то чесно, ніяк інакше. Якщо кохати, то по-справжньому...

Батько щось говорив, але я швидко покинув арену. Мені хотілось втекти. Дуже жалюгідні думки, як на принца, правда? А що, як тільки якщо втечу, я матиму справжню свободу?...