Маріанна. Це найменше, що я могла тобі подарувати...

Коли ми їхали до замку Ланкастерів, я дуже хвилювалася. Адже батечко повідомив мені, що я маю стати дружиною одного з наступників престолу. А я навіть не бачила їх ніколи. 

— Вони хоч нормально виглядають? — запитала я батька, коли ми вже під'їжджали до замку. — Ну там, не горбаті, не косоокі, не кульгаві? 

Серед вельможних родин існувала традиція одружуватися  з віддаленими родичами,  аби об'єднувати землі та зміцнювати своє правління. А від таких шлюбів часто народжувалися  слабкі, немічні діти, або взагалі каліки. 

 — Все в них добре, — невдоволено пробурчав батько. — А навіть якщо  б щось було не так, то головне, що ти займеш високе становище, а не те, що твій майбутній чоловік буде красивий чи некрасивий…

Так-то воно так, і все одно мені хотілося, щоб мій обранець був молодим і гарним. Тому коли мене познайомили з синами короля Артура, я полегшено зітхнула. Вони всі були високі, стрункі і привабливі. Ну, правда, на молодшого я уваги не звертала, адже він був ще занадто юний для одруження. А от двоє старших — Адам та Алан — були дуже милими. 

 — Як цікаво, — сказала я, коли принци мені відрекомендувалися. — У вас в родині всі імена починаються на літеру “А”...

 — Це давня традиція, — почав поважно розповідати Адам. Він нагадував свого батька-короля, теж був красномовний і впевнений в собі. — Колись у наших краях була епідемія смертельної хвороби, і один наш предок побачив уві сні дракона, який пообіцяв подарувати йому свою силу і невразливість, якщо  в роду цього чоловіка імена всіх дітей будуть починатися на цю літеру. Тоді й виник такий звичай, а на нашому гербі почали зображувати дракона..

 — О, яка романтична історія, — я усміхнулася Адаму, а сама поглянула на його брата Алана. Цей юнак мені сподобався більше. Він не був таким самовпевненим і балакучим, більше мовчав, але у нього була приємна усмішка і мужня, приваблива зовнішність. 

Коли ми з батечком пройшли на трибуни для глядачів, він запитав, хто з братів мені більше сподобався. 

— Алан, — не замислюючись, випалила я. 

 — Ох уже ці дівчата, — батечко похитав головою. — Ви зважаєте тільки на красиві очі, і не дивитесь на те, хто з чоловіків має кращі перспективи. 

 — Адам надто балакучий, — сказала я. — І хвальковитий. 

 — Для майбутнього короля це корисна риса, — сказав батько. 

 — А я думаю, що король має бути мужнім і сміливим, і своїм прикладом надихати підлеглих, — сказала я. 

 — Ну, це теж, але війни бувають рідко, а  в мирний час потрібно бути розумним і навіть хитрим, — батечко погладив свою пишну бороду. — Так, Алан вельми шляхетний і сміливий, я думаю, на турнірі він не пастиме задніх. Але є ще одна особливість цього роду — королем тут стає той, в кому проявляється родовий дар. 

 — А що це за дар? — зацікавилася я. 

Та схоже, батечко сам до пуття того не знав. 

 — Ну, у нас право на престолонаслідування визначається за старшинством, — пояснив мені батечко. — А в них у кого цей дар сильніший — той і стає правителем. Але, наскільки я знаю, в жодного з принців він іще не проявився…

Я подумала, що дуже хотіла б, щоб цей дар був саме в Алана. Але нічого не сказала, бо вже почався турнір, і вся наша увага була прикута до лицарів, які виїздили на арену…

***

Перед самим початком змагань я не втрималася і кинула Алану свою хустину. Це був знак моєї прихильності. Батечко тільки головою похитав, але потім сказав мені:

 — Що ж, серцю не накажеш. Але пам’ятай, що розуму теж не можна втрачати. Ти розумна дівчина, і маєш тримати в голові різні варіанти розвитку подій…

Я зрозуміла, що так завуальовано він натякав мені, щоб я дала надію і другом брату. Адже хтозна, як буде в майбутньому, хто з них стане королем..

Але я вдала, що нічого не зрозуміла. 

Думала, що Алан неодмінно має перемогти.  І так і сталося — в сьогоднішньому бою він скинув з коней найбільше супротивників. Але завтра мав бути вирішальний бій, де вже змагатимуться найбільш спритні і хоробрі воїни, і тоді визначать головного переможця. 

Після того, як ця частина турніру завершилася, я зійшла донизу і рушила до Алана. Моє серце калатало так, що, здавалося, зараз вискочить з грудей. 

 — Вітаю з перемогою, — сказала я. 

 — Ну, ще рано вітати, — він усміхнувся. — Фінал турніру тільки завтра.

 — Я хочу, щоб ти переміг, — схвильовано сказала я, відчуваючи, що червонію. 

 — Дякую за подарунок, — він вказав на хустинку, яку обмотав навколо свого передпліччя. — Мабуть, це він надихнув мене…

 — Це найменше, що я могла тобі подарувати… — несподівано вирвалося у мене.