Світ між

У світі між немає часу.
Лише дихання — повільне, спокійне, мов подих старого океану.

Вероніка йде стежкою, якої не існує, але вона знає, куди йти. Під її ногами — м’яке сяйво, наче річка перетворилася на шлях.
Небо над нею — небо і вода водночас, у ньому відбиваються сни живих.

Вона бачить, як із туману виходять постаті — не душі, а відлуння. Вони не говорять словами, лише дивляться, шукаючи орієнтир.
Кожна з них — фрагмент чийогось сну, чиясь пам’ять, біль, недомовленість.

Вероніка простягає руки — і ті починають тремтіти, немов відчувають її присутність.
— Не бійтеся, — шепоче вона. — Я не суддя. Я лише провідник.

Коли вона торкається однієї з них — усе навколо розсипається у спалахах світла.
Перед нею на мить з’являється сцена: старий чоловік тримає листа, який ніколи не відправив; дівчинка ховає малюнок, боячись, що його не зрозуміють; мати плаче, дивлячись на порожнє ліжко.

Це не просто сни — це те, що лишилось між.
І кожного разу, коли Вероніка торкається таких уламків, вона дає їм спокій. Вони згасають, залишаючи по собі м’яке сяйво, що вбирається в неї, як пам’ять про тих, кого вона провела додому.

Але серед цього спокою є щось інше.
Далеко внизу, під шаром світла, лежить тінь — велика, тиха, терпляча.
Вона не рухається, але її присутність відчутна, як напруга перед бурею.

Вероніка знає: то не він, не ворог. То сама сутність забуття — той безмір, у який потрапляє все, що світ не хоче пам’ятати.
І тепер, коли коло зруйноване, забуття росте, як коріння, шукаючи нової рівноваги.

Вона стає на краю, дивиться вниз.
Світло її долонь сяє м’яко, ніби серце світу дихає в унісон із нею.

— Якщо я залишуся тут, — каже вона тихо, — то світ між залишиться живим.

І річка, і небо, і голоси тисяч душ відповідають одним подихом:
Залишайся.

Вона сідає біля берега, опускає долоні у воду.
Вода тепла. У ній живе пам’ять.

Вероніка заплющує очі, і навколо неї повільно сплітаються світло й тінь, утворюючи коло — не замкнене, а відкрите.
Коло, що дихає, як серце.

Відтепер світ між має Берегиню.
І щоразу, коли людина засинає, її сон проходить крізь це місце — щоб світло й тінь зустрілись у гармонії, яку вона створила

Світ між мовчить.
Він дихає рівно, як спляча істота, у чиєму серці б’ється річка.

Вероніка сидить біля води. Волосся її тече разом із течією, і здається, що вона — частина цього місця.
Медальйон на грудях ледь сяє, пульсуючи в такт невидимому серцю світу.

Усе навколо спокійне, але цей спокій не порожній — він повен шепоту.
Сни проходять повз неї, наче легкий вітер, залишаючи за собою відлуння сміху, тепла, болю, спогадів.

Вона не втручається. Тільки дивиться.
Кожен сон — це як подих: приходить, іде, залишає легкий слід у воді.

А потім, серед тисяч облич, вона бачить одне знайоме.
Чоловік — темне волосся, лагідний погляд, що завжди здавався трохи сумним.
Він стоїть на березі сну, дивиться у воду — саме туди, де сидить вона.

Вероніка завмирає.
— Ти… — шепоче, хоча знає, що слова не долітають до світу живих.

Його сон тихий: він сидить біля вікна, тримаючи старий щоденник, і пише рядки, які ніхто не прочитає.
На полях — ім’я, стерте пальцями, але вона його знає.
Її ім’я.

Вона торкається поверхні річки, і вода відгукується м’яким світлом.
Чоловік підводить очі — на мить здається, що він бачить її.
Ледь усміхається.
— Я відчуваю, що ти десь поруч, — шепоче він, ніби до себе. — І тоді мені спокійно.

Вероніка не стримує сліз.
Вони не падають — стають світлими іскрами, що розчиняються в повітрі.

— Ти завжди був світлом, навіть тоді, коли я тонула в темряві, — каже вона тихо. — І тепер ти є мій спогад про дім.

Вона не може доторкнутися до нього, але може оберігати його сни.
І щоразу, коли він засинає, тіні обходять його стороною, наче визнають її волю.

Світ між стихає знову.
Річка світиться теплим сяйвом, і Вероніка всміхається — сумно, але спокійно.

Бо навіть якщо вона не повернеться до світу живих, частинка її — вже там.
У снах того, хто пам’ятає.