Перший сон

Вода стихає.
Холод огортає тіло Вероніки, але не як біль — радше як пам’ять. Вона крокує глибше, й річка перетворюється на дзеркальне море, у якому блимають фрагменти чужих снів: сміх дітей, полум’я, крила, що розсипаються попелом.

Її серце б’ється в такт із шепотом тисяч душ.
Коли вона простягає руку — вода розходиться, і перед нею з’являється перший сон.

Тиша.
Покинуте місто, застигле в сутінках.
Вулиці, наче скло, відбивають небо, у якому палає одна-єдина зоря — темна, червона.
Повітря насичене ароматом вологи й старих книг.

Вероніка йде повільно. Кожен її крок лунає, наче спогад.
У вітрині старої книгарні вона бачить своє відображення — але воно усміхається, коли вона ні.

— Ти прийшла, — каже відображення. Голос тихий, лагідний, але в ньому чути шипіння вітру. — Ти не змінила світ, ти лише змінила форму кола.

Вероніка стискає медальйон.
— Якщо коло існує, я його розірву знову.

Відображення торкається скла зсередини. Під його пальцями — тріщина.
— А якщо я — це те, що залишилось у тобі? Те, що ти відкинула, коли стала Берегинею?

Навколо все починає темніти.
З неба сиплються чорні пір’я, а вдалині чути плач дитини.
Відображення крокує крізь скло, стаючи живим — це Вероніка, але її очі чорні, як ніч, а медальйон на шиї обернений догори дном.

— Я твоя перша тінь, — каже вона. — І поки я існую, темрява не потребує іншого тіла.

Вероніка розуміє, що її перший сон — це не чужий. Це її власний, той, у якому сховалась частина минулої душі.

Вона не тікає.
Розкриває долоні, і світло виходить із неї, м’яке, спокійне.
Тінь усміхається — боляче, по-людськи.
— Ти справді віриш, що можеш обійняти темряву, не ставши нею?

Вероніка шепоче:
— Не обійняти. Прийняти. Бо тільки так я зможу втримати рівновагу.

Вони торкаються одне одного.
Світ навколо розпадається на сяючі уламки, що перетворюються на зорі.

І вперше темрява не зникає — вона вбирається у світло, як чорнило у воду, залишаючи після себе тишу, схожу на подих

Світло згасає.
Зорі, народжені з уламків її сну, розчиняються у воді, і море знову стає тихим.
Вероніка повільно розплющує очі — вона стоїть на березі Річки Душ, але тепер усе навколо виглядає інакше.

Вода стала глибшою. У ній тече не тільки світло, а й тінь — вони сплітаються, створюючи дивне, гармонійне сяйво, що мерехтить, наче дихання самого світу.

Вона підносить руки — і бачить, як на шкірі проступає легкий візерунок, ніби з темного срібла.
Це слід тієї зустрічі.
Тепер частина її самої — це темрява, але вона не криє її.

Медальйон теж змінився: колись він світився чистим білим, а тепер у його центрі обертається крихітна тінь, мов спогад про ніч.
Він не холодний — теплий, живий.

— Ти не втратила себе, — шепоче голос, уже знайомий, але спокійний. Це її Тінь, тепер не ворог, а відлуння. — Ти дала мені місце в собі, і тому я більше не прагну тебе знищити.

Вероніка вдихає, і її подих викликає легкий вітер. Річка відгукується — її хвилі рухаються у напрямку нових душ, які блукають на межі світів.

Вона відчуває, як крізь неї проходить нова сила: здатність бачити правду у снах, відчувати брехню у серцях, торкатись тіней, не гублячи світла.
Але з цією силою приходить і тиша, і самотність.

Вона більше не лише людина — але й не богиня.
Вона — Берегиня, у чиїх жилах тепер тече сама рівновага.

Вероніка дивиться на горизонт, де вже сходить нова зоря — не біла й не червона, а сіра, мов пам’ять про обидві сторони світу.

— Кожен сон — це двері, — каже вона тихо. — І тепер я знаю, що їх треба не зачиняти, а навчити жити відчиненими.

Річка відповідає їй легким шумом, і на мить у хвилях видно відбиття тих, кого вона врятувала — світлі обличчя, що дивляться на неї з подякою.

А потім — знову тиша.
І Вероніка крокує вздовж берега, залишаючи за собою слід, який світиться коротко, як дотик між двома світами.