Темрява в снах

Минуло багато днів — чи, можливо, епох.
У новому світі час не має старих вимірів. Люди живуть, кохають, вмирають… і більше не повертаються тими самими. Душі проходять свій шлях, як річка, яку Вероніка охороняє.

Та іноді — уночі — над поверхнею річки здіймається туман.
Спершу він здається звичайним, але якщо вдивитися — можна побачити обличчя, спотворені страхом. Їхні очі порожні, бо в них живе щось інше.

Темрява не зникла. Вона навчилася чекати.

Вона не приходить відкрито — лише через сни.
Люди починають бачити відблиски старих дзеркал, відчувати шепіт невидимого, чути чиєсь дихання поруч. І коли вони прокидаються, то відчувають, що частина їхньої душі залишилась у тому сні.

Вероніка бачить це з річки. Кожен сон — це коло на воді.
— Він повернувся… — шепоче вона.

З глибини піднімається чорний серпанок. Це не тіло і не дух — це сама сутність забуття, яка шукає форму.
— Ти забрала в мене світ, — звучить знайомий голос, але тепер він глухий, без обличчя. — Тепер я стану його тінню.

Вероніка опускає долоню у воду.
Кожна хвиля показує їй сни людей: дівчинка, що бачить очі в темряві; чоловік, який розмовляє з померлою дружиною; старенька, що чує голоси у дзеркалі.

— Він пробує проникнути в їхні мрії, — розуміє вона. — І якщо вони піддадуться страху — він знайде шлях назад.

Медальйон у неї на шиї тьмяніє, наче реагує на тінь.
Вероніка підводить голову — над річкою блискає нова зірка, темно-червона, мов знак попередження.

Вона знає, що цей світ не можна просто охороняти. Його треба виховувати.
І для цього їй доведеться спуститися туди, де темрява живе — у сни людей.

— Якщо він ховається у снах, — каже вона, — то я стану їхнім світлом.

Вода розступається, і Вероніка крокує в її глибину. Навколо виникають фрагменти чужих мрій — безмежне море пам’яті, де світло й тінь переплітаються в нескінченну боротьбу.