Берегиня

Світ оновився, але спокою не настало.
Межа між життям і смертю зникла, і душі, що не встигли знайти спокій, почали блукати між світами. Вони шукали голосу, що міг би їх скликати.
І коли вітер пронісся крізь порожні храми, він ніс із собою її ім’я — Вероніка.

Вона стоїть на березі річки, що не має початку й кінця. Вода в ній — прозора, але в кожній хвилі відбиваються чужі долі.
Тут час не плине — він слухає.

У руках Вероніки — уламок старого медальйона, тепер він світиться м’яким срібним сяйвом.
Коли вона стискає його, навколо здіймається тихий подих — шепіт душ, які прагнуть миру.

— Ви всі шукаєте дорогу, — каже вона, і голос її відлунює у воді. — Але дорога більше не одна. Вона в кожному з вас.

Від річки здіймаються тіні, які колись були втраченими душами. Тепер вони не страшні — вони світяться зсередини, мов вогники, що чекають на дім.
Вона торкається кожного світла, і воно гасне не у темряві, а зникає, залишаючи після себе спокій.

Її очі бачать одразу обидва світи — живих і мертвих. Вона стала містком між ними, берегинею, що тримає рівновагу там, де колись було лише коло.

Але є й інше — глибоке, тривожне.
Із дна річки повільно підіймається чорна течія. Це — залишок його сили, тієї, що не вмерла разом із ним.
Він не зник — він став частиною хаосу, який тепер шукає новий шлях, нове тіло.

Вероніка відчуває, як медальйон пульсує, попереджаючи.
— Я знала, що ти не підеш так просто, — каже вона в порожнечу. — Але тепер я не тікаю. Я стою тут.

Над річкою здіймається буря, і душі починають кружляти у вихорі світла.
Вона розпростовує руки, і навколо неї утворюється коло — не те, що було колись, а живе, дихаюче, сповнене рівноваги.
Світло й тінь, життя й смерть, любов і біль — усе стає частиною її сутності.

— Я берегиня, — шепоче вона. — І це мій вибір.

Світ затихає. Річка знову спокійна.
Вероніка стоїть на березі — тепер уже не просто дівчина, а втілення нового порядку, у якому навіть темрява має право на світло.