Повстання

Повітря навколо спалахує блискавками, дзеркала тріскаються, розлітаючись у пил. Вероніка стоїть посеред хаосу, але тепер у її очах — не страх. Світло, що виходить ізсередини, стирає темряву, в якій він стоїть.

— Ти кажеш, що я зробила вибір, — її голос звучить глибше, ніж раніше, ніби говорить не лише вона, а всі її минулі життя разом. — Але ти ніколи не дозволяв мені вирішувати по-справжньому. Ти лише знову і знову змушував мене грати ту саму роль.

Він підносить руку — на долоні спалахує знак, схожий на клеймо, що світиться червоним.
— Я дав тобі безсмертя. Без мене ти — ніщо.

— Без тебе я — вільна, — каже вона, і її Тінь виходить із тіла, зливається з нею у сяйві, що розриває простір.

Світ навколо здригається. Дзеркала падають, і в кожному з уламків — відбиття різних Веронік: усміхнених, заплаканих, зламаних, сильних. Вони всі дивляться на неї, мовби дають дозвіл.

— Я більше не твоя, — шепоче вона. — І ніколи не була.

Вона простягає руку до нього. Світло вибухає, поглинаючи темряву. Його постать розчиняється, залишаючи лише тінь, яка розсипається в пил.

Усе стихло. Дзеркала зникають. Вона стоїть сама, серед порожнечі, що тепер здається дивно мирною.

Тінь говорить востаннє, тепер — як частина її душі:
— Ти розірвала коло. Але тепер світ зміниться. І не всі зміни будуть лагідні.

Вероніка вдихає. Вперше за століття — по-справжньому.

— Я готова.

Світло гасне. Починається новий цикл — не створений кимось, а вибраний нею.

Після спалаху — тиша. Та не порожня, а така, у якій відлунюють зміни. Світ, який Вероніка знала, більше не існує.

Вона стоїть посеред місця, що колись було дзеркальним залом, а тепер — поле зі скла й попелу. Над головою розпадається небо, і крізь тріщини видно інший простір — живий, рухливий, наповнений світлом і тінями, які вже не борються, а переплітаються.

Повітря пульсує, і з нього виринають душі — ті, що були в полоні кола. Вони дезорієнтовані, прозорі, мов дим, але в їхніх обличчях — полегшення.
Вони більше не прив’язані до старих тіл, не загнані в нескінченне колесо.

Одна душа підходить до неї — знайоме обличчя, м’який погляд.
— Ти звільнила нас, — каже вона. — Але тепер ми не знаємо, куди йти.

Вероніка відчуває, як у грудях ворушиться тепло й біль водночас.
— Я не хотіла знищити порядок… я хотіла лише повернути собі волю.

— І саме це ти зробила, — каже душа. — Але тепер волю мають усі. І світ мусить навчитися жити без пут.

У небі з’являються розриви, крізь які проникають промені — вони стирають старі обрії. Земля під ногами оживає: скло перетворюється на пісок, попіл — на траву. Але серед цього відродження Вероніка відчуває тривогу.

Бо разом із добром повернулося й інше — ті, хто жив темрявою, тепер теж вільні.

Її Тінь говорить знову:
— Свобода — це не кінець. Це початок випробування. Тепер без кола рівновагу триматимеш лише ти.

Вероніка підводить погляд. На обрії — новий світ, ще невизначений, як чиста сторінка.

Вона стискає долоню, де ще залишився слід медальйона, і каже тихо, але твердо:
— Якщо тепер усе починається спочатку, я навчуся тримати цей світ у рівновазі… без кайданів.

Вітер розносить її слова, і душі розлітаються, залишаючи за собою шлейфи світла.