Забутий вибір

Він простягає руку до одного з дзеркал, і поверхня скла хвилюється, немов вода. У відображенні виринає сцена: кам’яна зала, свічки, стародавні символи на підлозі.

У центрі — жінка, схожа на Вероніку, але в іншому вбранні: довга темна сукня, волосся заплетене у вінок. Її очі сяють рішучістю. Перед нею стоїть той самий чоловік, але молодший.

— Це… я? — шепоче Вероніка.

— Так, — відповідає він. — Ти, кілька життів тому. І саме тоді ти зробила свій вибір.

У відображенні жінка кладе руку йому на долоню, і в її голосі чується сила:
— Якщо коло триматиме світ від руйнування, я віддам свою душу. Але лише за умови, що пам'ять про мене збережеться у вічності.

Вероніка завмирає. Слова б’ють у серце, мов грім.
— Ні… Я б ніколи…

Він дивиться прямо в її очі:
— Ти вже погодилася. Я лише виконував обітницю. Ти сама дозволила мені розділити душу на світло й тінь, щоб витримати вагу століть.

Дзеркала показують інші життя, де вона бунтувала, тікала, кохала, вмирала. Але завжди — всередині кола. Завжди — під його наглядом.

— Я… сама зрадила себе? — голос її зривається.

— Не зрада, — каже він тихо. — Це був твій дар світові. Але тепер ти маєш вирішити: продовжити коло чи зруйнувати його назавжди.

Скляна підлога під ногами тріскається, душі внизу здіймаються вгору, мов вихор. Світ затримав подих, очікуючи її відповіді.
 

Коли скляна підлога під ногами тріскається дедалі більше, Вероніка відчуває, як душі, що крутяться внизу, майже торкаються її тіла. Вони шепочуть, тягнуть руки, кличуть у вир.

Чоловік дивиться на неї з незворушним спокоєм.
— Ти вже все вирішила давно. Тепер — лише повтор.

У цю мить із глибин її серця долинає інший голос. Голос знайомий, ніжний і водночас твердий — її Тінь.

— Ні, — звучить він. — Вибір справді був зроблений. Але не тією, хто стоїть тут зараз.

Вероніка здригається.
— Ти… ще тут?

— Завжди, — відповідає Тінь. — Я — твоя пам’ять. Я бачила, як ти віддала себе колу. Але я також знаю: ти страждала в кожному житті, бо не могла забути, що всередині тебе горіло інше бажання — бути вільною.

Чоловік хмуриться, його голос стає суворішим:
— Це лише уламок. Відголос твого страху. Не слухай її.

Але Тінь сміється тихо, і цей сміх лунає крізь усі дзеркала:
— Якщо я уламок, то чому я сильніша за всі твої закляття? Чому саме мене вона знайшла й прийняла? Бо я — її справжня суть, те, що не можна стерти угодами й клятвами.

Вероніка відчуває, як тепло Тіні наповнює її груди, витісняючи холод від його погляду. Дзеркала починають хитатися, показуючи інші варіанти — не лише минуле, а й майбутнє. Майбутнє, де вона не в колі, а вільна.

— Ти маєш право змінити хід, — каже Тінь. — Бо теперішнє «я» сильніше за минулі обітниці.

Скло під ногами тріскає остаточно, вир душ починає рватися вгору, і все довкола хитається. Вероніка розуміє: настав момент істини.