Правда

Вероніка тримає останню сторінку щоденника, і вогонь, що його знищив, ще теплий на її пальцях. Напис світиться, але цього разу букви починають змінюватися, формуючи інший рядок:

"Той, хто дав тобі життя, дав і тінь. І він чекає."

Її серце стискається. В пам’яті виринають уривки снів, які вона раніше вважала маренням: постать у чорному плащі, холодний голос, що наказував іти далі, навіть після смерті. Обличчя завжди залишалося в тіні, але тепер… вона починає впізнавати його.

— Це… не ти? — запитує вона у своєї Тіні.

Голос зсередини звучить важче, ніж раніше:
— Ні. Я — частина тебе. Але є хтось, хто керував цим колом. Хтось, хто вмів розривати душі й прив’язувати їх до нового тіла.

Вона вдихає різко, ніби повітря раптом стало отруйним.
— Хтось… створив нас такими?

— Так, — тихо каже Тінь. — Це не дар і не прокляття, яке впало випадково. Це вибір. Колись, у далекому житті, ти погодилася. І тепер він іде за тобою, бо настав час платити.

Дзеркала навколо тремтять, у їхніх глибинах починають вимальовуватись контури фігури — темної, високої, з очима, що сяють, як вуглини.

Вероніка відчуває, як підлога зникає з-під ніг. Вона не падає, а ніби втягнута в новий простір — простір, де душі судять і карають.

Її остання думка перед тим, як світло гасне:
"Я не обирала це… чи обирала?"

Темрява розсіюється, і Вероніка опиняється у великій залі, що нагадує храм. Стіни складаються з темних дзеркал, а під ногами — підлога зі скла, крізь яке видно нескінченний вир світлих і темних душ.

Попереду стоїть фігура, яку вона бачила в відблисках: висока, в плащі, з очима, що горять, наче вуглини. Та коли він робить крок вперед і опускає каптур, у Вероніки перехоплює подих.

— Ні… цього не може бути, — шепоче вона.

Перед нею — той, кого вона знала й любила у своєму теперішньому житті. Його обличчя знайоме до болю: лагідні риси, які завжди дарували спокій. Але зараз вони чужі, спотворені холодною владою.

— Ти?.. — голос Вероніки тремтить.

— Так, — каже він спокійно. — Я завжди був тут. Ти шукала правду, і ось вона. Я той, хто вів твою душу крізь життя, хто розривав і з’єднував тебе знову.

В її грудях спалахує протест:
— Але навіщо? Чому я?

Він наближається, і дзеркала за його спиною оживають, відображаючи сцени з її минулих життів — у кожній він був поруч: друг, коханий, наставник, ворог. Завжди біля неї. Завжди той самий.

— Бо ти — ключ, — відповідає він. — Лише твоя душа здатна відкрити межу між життям і смертю. Я беріг тебе століттями, щоб у потрібний момент ти об’єдналася зі своєю Тінню. І тепер цей момент настав.

Вероніка відчуває, як її серце розривається навпіл: між коханням і зрадою, між світлом і темрявою.

Його очі сяють майже ніжно, і це лякає більше, ніж будь-яка загроза.

— Ти хочеш знати, навіщо все це? — він говорить спокійно, наче пояснює дитині. — Тому що світ не витримує хаосу душ. Вони блукають, шукають нових тіл, плутають долі, розривають час. Без ланцюга, без порядку — усе зникне.

Він робить крок ближче, і дзеркала показують нескінченні сцени страждання: поламані життя, передчасні смерті, народження в тілі, що не приймає душу.

— Я створив коло переселення, щоб упорядкувати їх. Щоб найсильніші душі вели за собою слабших. А твоя душа — найсильніша з усіх. Ти завжди виживала, навіть коли інші гинули. Ти пам’ятаєш біль, але й несеш світло. Тому я вибрав тебе.

Його голос теплішає, але в словах чути залізо:
— Ти — центр колеса. Без тебе воно зупиниться. Якщо ти зникнеш, світ впаде у хаос.

Вероніка стискає кулаки.
— Тобі потрібна не я. Тобі потрібна моя влада.

Він усміхається, і в його усмішці більше ніжності, ніж зла.
— Я не можу змусити тебе. Лише ти сама маєш обрати: стати знаряддям порядку… або розірвати коло й зруйнувати все.

У грудях Вероніки відчувається тягар: вибір між обов’язком і свободою, між любов’ю та зрадою. А дзеркала тим часом показують іншу правду: в кожному житті вона боролася не за порядок, а за право бути собою.