Зустріч

Вероніка дивиться в очі своїй Тіні, і час сповільнюється. Шепіт, що лунав у коридорах, тепер складається в цілісну мелодію, схожу на давню молитву. Дзеркала навколо них сяють тьмяним світлом, немов дихають.

— Я не розумію… — каже вона. — Якщо ти моя частина, чому я боюся тебе?

Тінь посміхається, і в цій посмішці немає зла — лише сум.
— Бо ти забула, ким була. У кожному житті ти втрачала шматок себе. Страх, зрада, любов, смерть — усе залишалося тут, у цих стінах. Я збирала уламки, поки ти жила далі.

Вероніка відчуває, як у грудях розширюється порожнеча. Слова Тіні прорізають серце, бо всередині вона знає — це правда.

— То ти… мої минулі життя?

— І ті, що ще прийдуть, — тихо відповідає Тінь. — Я — безсмертна, бо душа не знає кінця. Але ти — жива, і тому втрачаєш. Наше розділення — це рана. Кожен твій страх народжував мене сильнішою. Кожна твоя смерть прив’язувала мене сюди, до дзеркал.

Вона простягає руку, і Вероніка бачить на її долоні тонкий срібний слід — лінія, схожа на тріщину скла.

— Якщо ми з’єднаємось, ти дізнаєшся правду про всі свої життя. Але ти ризикуєш втратити себе теперішню.

Вероніка відчуває, як медальйон на шиї стає гарячим, немов запечатує вибір. Щоденник на підлозі знову розгортається сам собою, і слова проступають:

"Тільки об’єднавши тінь і світло, ти станеш цілою."

Вона дивиться на своє інше "я", і в очах Тіні раптом відбивається не темрява, а світло — її власне, забуте, але знайоме