Обхід

Вероніка відходить від дверей. Її серце б’ється не від страху — від напруги.
Зліва — вузький прохід, майже непомітний у тінях.
Стіна тут не така, як решта. Гладка, наче шовк. І — тепла. Вона торкається — і пальці тонуть, мов у диму.

Прохід відкривається сам.

Вона входить.

---

Потойбічний коридор

Простір виглядає… нереальним.
Час тут не лінійний — на стінах з’являються фрагменти:
– дитяча колиска…
– каплиця з розбитим вітражем…
– жінка у чорному вуалі, яка читає молитву навпаки…

Це не її спогади. Це — Маріанни.
Третя душа. І все, що вона колись пережила.

Раптом лунає шепіт — не вухами, а всередині свідомості:

> — "Я знала, що ти не постукаєш.
Я знала, що ти така сама, як я.
Ти теж колись тікала, правда?"

Вероніка крутиться, але нікого не бачить. Світло починає змінюватися — тепер усе навколо пульсує, мов живе тіло.

---

Обряд Прокидання

Вона доходить до кімнати, де в повітрі висить медальйон.
Він обертається сам собою — і шепоче імена.
Її ім’я. Іншої. І ще одне — нове.

> — "Ти принесла мені дзеркало,
але забрала себе."

У кімнаті з’являється силует. Жінка. У неї — її обличчя. Але старше, глибше, не-людське.
Очі темні, як ніч без зірок. Але в них — відчай.

> — "Я була першою. Я пам’ятаю смерть.
А ти — дала мені шанс жити знову.
Але чи зможеш ти витримати… моє життя?"

Вероніка відходить від дзеркала, але відчуття, що воно стежить за нею, не залишає. Кроки її лунають у коридорі, немов удари серця, і кожна тінь здається глибшою, ніж є насправді.

В руках вона тримає медальйон, стискає його так, що нігті впиваються в долоню. Холод металу заспокоює, але водночас дивно гальмує рухи, наче він знає — куди вона йде.

Вона вирішила зробити обхід — пройти всі кімнати будинку, впевнитися, що там нікого немає. Двері одна за одною відкриваються з характерним скрипом. У кожній кімнаті — застиглий пил, тиша і легкий присмак чужої присутності.

В бібліотеці вона помічає щось дивне: книги на верхніх полицях зсунуті, наче хтось недавно торкався їх, шукаючи потрібне. Серед хаотично розкиданих томів лежить щоденник, який вона ховала у шухляді кілька днів тому.

Серце б’ється частіше. Вона торкається його, і сторінки самі відкриваються на місці, де чорнило ще свіже. Неначе хтось писав щойно.

На сторінці великими літерами — слова, що зупиняють її подих:

"Ти не одна. Я йду за тобою."

У цей момент десь у коридорі чується тихий стукіт. Ніби хтось повторює її власний обхід.