Дзеркальна ніч

Пізній вечір.
У кімнаті темно, лише лампа м’яко світить над її блокнотом. Вероніка записує кожне слово Варти, кожен фрагмент сну. Її рука знову тягнеться до дзеркала в коридорі — старого, обрамленого деревом.

І тоді…

Щось клацнуло. Легкий звук, наче хтось зняв замок, якого не було. Дзеркало тьмяно засвітилось зсередини, якби світло пробивалось з глибини.

Вона дивиться — і бачить не себе.

У дзеркалі — коридор, але не її. Підлога з кам’яних плит, стіни темні, лампи гасової форми. І десь далеко чути дитячий спів. Але не радісний — монотонний, мов заклинання.

> — "Це вона…" — прошепотіла Вероніка.
— "Третя…"

---

Голос зсередини дзеркала (м’який, жіночий):

> — "Я пам’ятаю, ким ти була, поки ти не вибрала.
Але ким ти станеш — ще можна змінити."

Вероніка простягає руку. Скло — м’яке. Наче вода.
Вона робить крок — один… другий…

І дзеркало поглинає її.

---

З іншого боку

Вона стоїть у вузькому темному коридорі.
Пахне старим деревом, мокрим камінням і чимось солодким, гнилим — запахом забутих снів.

Світ навколо не має кольору, лише відтінки місячного.
Ліхтар на стіні блимає — і вона бачить двері. Без ручки. Саме ті, про які говорила Варта.

І на них — вирізано ім’я:

> "Маріанна"

> — "Маріанна… Я знаю це ім’я… Це була я? Чи хтось із… нас?"

За дверима — тихо. Але вона чує:
"Постукай тричі — і згадаєш усе.
Постукай двічі — і ніколи не згадаєш.
Постукай один раз — і все залишиться як є."

---