Варта

Ніч. Дощ.
Вероніка йде вулицею, але люди розмиваються — мов напівсни. Її погляд постійно тягнеться до дзеркальних поверхонь: скло машин, вітрини магазинів, калюжі.

І ось — одна калюжа не має відображення.
Тільки чорнота. Безодня.
Вона нахиляється — і бачить… очі. Не свої. Не жіночі. Очі старіші за час.

— "Знайшла тебе," — каже голос позаду.

Вероніка обертається — і бачить людину.
Чоловік. Високий, блідий, у темному плащі, ніби з іншої епохи. Очі його — сріблясті, як живе дзеркало.
Він не виглядає страхітливо. Але його присутність викликає тішний холод, як при згадці про щось, що ти мав забути.

> — Ти зруйнувала межу, — сказав він спокійно.
— Я врятувала себе.
— Себе. Але не світ, з якого прийшла твоя інша частина. І не цей. Тепер вони обидва нестабільні.

> — Хто ти?
— Я — Варта. Я охоронець Переходу. Мене не бачать, поки не пізно.
— Чого ти хочеш?
— Не я. Світ хоче. Порядок хоче.

> — Ти маєш вибір. Три світи — три душі.
Одна — зникла.
Друга — спотворена.
Третя — зароджується.

> — Ти можеш:

1. Віддати себе — і зберегти баланс.

2. Залишити все — і дозволити світам розпастися.

3. Знайти Третю — і повернути її в джерело.

---

Вероніка здригнулась:

> — Хто така Третя?
— Та, що була до тебе. Першодуша. Ви — уламки. Вона — початок. Вона — носій усього болю.
І вона вже прокидається. Не щоб жити. А щоб стерти обидва світи.

---

Останні слова Варти:

> — Ти маєш сім днів.
В кінці — Велике Зрушення.
Всі дзеркала стануть відкритими.
І ти побачиш не себе — а те, що живе з іншого боку.

> Якщо хочеш знати правду — шукай Двері без ручки.
Там, де зникли всі діти.
Там, де світ ще пам’ятає її ім’я.

І він зникає. Наче не існував.

---

Вероніка стоїть одна.

Світ став... інакшим. Ліхтарі моргають, годинники зупинились.
Відчуття, що кожна річ — просто обгортка, під якою щось інше, старе, живе і чекає.