Розрив між світами

Наступного ранку все здавалося звичайним.
Але тільки ззовні.

Чай не мав смаку.
Музика не викликала нічого.
І коли вона вийшла на вулицю — відчула, як повітря тішиться її присутністю. Наче воно радіє, що вона залишилася саме тут.

---

Сон (але не зовсім)

Уночі її тіло лежало нерухомо. Але свідомість — не спала.
Вона стояла знову в тому лісі.
Тільки тепер — все було в руїнах. Повалені дерева, небо чорне. Місяць — розбитий, як дзеркало.
Посеред хаосу — та сама жінка.
Але тепер — слабка. Тонка. Її шкіра бліда, а голос — тріснутий.

> — Ти вибрала себе, — сказала вона.
— Ти — це я, — прошепотіла Вероніка.
— Була. Поки ми були разом, світ тримався. Це було моє життя. Мій шанс виправити...
— Що?
— Зраду. Самогубство. Дитину, яку не захистила. Людину, яку не пробачила.

Світ навколо здригнувся. Повалене дерево тріснуло навпіл.

> — Коли ти відділила мене — ти відрізала ці події від циклу.
— То що тепер буде?
— Мій світ згасне. Але і твій зміниться. Тепер ти носиш вину без кореня.

> — Якби ти дала мені залишитися, ми б жили однією пам’яттю. Однією душею. І, можливо, зцілили б обидва світи.

---

Повернення в тіло.

Вероніка прокидається.
На її шиї — шрам у формі півмісяця, як ніби щось вирвано.
Але в голові — чітке відчуття, що світ поруч тріщить.

Телевізор раптово перемикається сам. Люди на вулиці починають зникати з кадру — як примари.
Сонце — на місці, але не гріє.
І вона чує голос з іншого боку простору:

> — "Світ, який ти лишила, вмирає. Але він тягне за собою частину твого."

У дзеркалі вона бачить ліс, що гине. І ту саму жінку — стоїть серед попелу. Посміхається. І шепоче:

> — «Одна з нас мусить зникнути назавжди. Вибір ще не зроблено.»