Те,що виходить зсередини

Минуло два дні відтоді, як вона знайшла медальйон.
Вероніка носила його з собою — спершу в кишені, потім, якось несвідомо, повісила на шию. Він ледь торкався шкіри під одягом. Холодний. Але від нього ішло щось схоже на пульс.

---

Перший прояв.

У кафе вона розмовляла з подругою, Анею. Та щось жартувала про роботу, коли Вероніка зненацька сказала:

> — «Мир — це пастка для слабких. Тільки той, хто пам’ятає біль, здатен вижити.»

Аня замовкла.
— Що ти щойно сказала?

Вероніка не могла повторити. Ці слова не звучали знайомо — але були сказані її голосом.

> Не мої. Це не мої слова.

---

Другий прояв.

Удома вона готувала чай. Рука машинально тягнулась до лаванди — хоча вона її ненавиділа.
Потім — іще дивніше: вона почала розмовляти сама з собою старою українською, майже церковною мовою, якої не вивчала:

> — «…да в тій воді, де тінь залишилась, воскресне той, хто прийде за іменем…»

І зрозуміла, що не перекладає — а розуміє.

---

Третій прояв.

Уві сні вона бачила жінку в чорній хустці. Та стояла біля дзеркала і вдягала її обличчя як маску.
Коли Вероніка прокинулась — її руки були в землі. В буквальному сенсі. Вона стояла вночі на балконі, колупаючи мокрий ґрунт у вазоні.
І шепотіла:

> — «Я тобі казала, не клянись на крові…»

---

Симптоми накопичуються.

Пальці набувають нових звичок: завжди злегка стискає мізинець — звичка її покійної бабусі?

Очі тягнуться до скла, дзеркал, відблисків. Там вона бачить не те, що має.

У голові з’являються спогади про людей, яких вона ніколи не знала — але точно пам’ятає, як пахло в їхніх домівках. Як смакував хліб на їхніх весіллях.

І що страшніше за все:

> Її власний голос у свідомості починає звучати як чужий. Як внутрішній діалог — між двома жінками.

---

Вона знову підходить до дзеркала. Тепер — уже вдома, вночі. У тиші.

— Ти в мені, — каже вона.
— Ні, — відповідає її ж вуста у дзеркалі, — це ти — в мені.

І медальйон на її грудях починає тліти — як розпечений