Пошук медальйону

Ранок був неспокійним. Хоч сонце світило крізь шибки м’яко, як звичайно, щось у тиші квартири змінилось. Кути ніби стали ближчими. Предмети — важчими.

Вероніка сиділа за столом зі щоденником, який уже не пах папером, а чимось іншим: мохом, попелом і залізом.
Вона прочитала фрагмент знову:

> "Я мушу сховати медальйон. Поки ще пам’ятаю, хто я.
Під час, коли тіні найдовші, я поклала його в шкатулку в самому серці дому. Там, де кров лягала на дерево."

Серце дому.

Вона повільно пройшлася квартирою. Вітальня? Кухня? Ні.
Погляд упав на підлогу в коридорі — старий паркет, поскрипує під ногами.
Пляма, яку вона завжди вважала водяною — тепер здалась їй темнішою. Майже бурою.
"Там, де кров лягала на дерево..."

Вона принесла ніж. Розпорола щілину між дошками. Пилюка здійнялась. Під паркетом — невеличка порожнина.

Там була шкатулка.

Стара. Обвуглена по краях. Із візерунком купідона, вишкрябаним нігтем. Вона тремтіла, коли відкривала її.

Всередині — медальйон.
Срібний, овальний, з ледь помітною тріщиною. На звороті — гравірування:
"Pietas et memoria."
(«Вірність і пам’ять».)

Як тільки вона взяла його в руки, світ здригнувся.
Не метафора — буквально. Повітря тріснуло в один кут кімнати, і на мить усе стало занадто тихо. Ніби в кімнаті зупинився час.

> — Тепер усе почнеться знову, — прозвучав у ній голос.
— Але цього разу — без забуття.

Медальйон став важчим. Наче несе в собі не метал, а чиюсь душу. В її пам’яті прослизнули інші руки — ті, що тримали його раніше. Чоловік. Дитина. Вона сама… у сукні з минулого століття. Руки в крові. Сльози на обличчі.

І один образ, який пробив її страхом — обличчя, яке вона не впізнала, але воно дивилось на неї з ненавистю. Жінка. Важка хустка.

> "Вона не хоче, щоб ти згадала.

Вероніка стоїть із медальйоном у руці, ніби з серцем, вирваним із іншої реальності.
І розуміє:

Медальйон — пам’ять і ключ.

Вона — контейнер для чогось більшого, ніж просто життя.

І якщо вона відкриє медальйон — усе повернеться. Але не лише спогади. Можливо, і вона повернеться — та, інша.