Щоденник, якого не існувало

Вероніка прокинулася вдруге — цього разу серед ночі.

Її не розбудив шум. Не світло. А... запах.
Старого паперу. Сухої лаванди. І чогось гіркого, майже як пил зі стін покинутих кімнат.

Вона підвелась, накинула халат і вийшла до вітальні.
Свічка все ще стояла на столі. Вона не горіла — але від неї виходило тепло.

І тоді вона побачила це.
На підвіконні, між книжками, що стояли у два ряди — предмет, якого не було раніше.
Старий зошит. У полотняній обкладинці. Перев’язаний тонкою ниткою.
На обкладинці — нічого. Ні імені, ні дати.

Руки самі взяли його. Вона сіла на диван, розв'язала нитку. Серце билося глухо, як удари у дерев’яні двері.

Відкрила.

Почерк — її. Рухи літер знайомі до болю. Але перші рядки:

> "17 вересня, 1842.
Я знову бачила його у віддзеркаленні криниці. Вода пам’ятає. Пальці тремтіли, але я торкнулась — і він знову зник. Як і щоночі. Мій К."

Вона проскочила далі.

> "23 вересня.
Я починаю втрачати себе. Уві сні я інша. Уві сні я втікаю, але він завжди там.
Я мушу сховати медальйон. Поки ще пам’ятаю, хто я."

Руки затремтіли.
Це — не могло бути її. Але... вона знала ці сни. Знала його. Знала про медальйон.

Далі сторінка була написана кров’ю — чи дуже схожим чорнилом:

> "Якщо я забуду, я знайду себе знову. І запишу все. Знову. І знову. Поки хтось не дочитає це до кінця і не наважиться згадати."

На останній сторінці — чорнилом свіже написано:

> "Вітаю, ти прийшла знову. Цього разу, може, вистачить сміливості не втекти."
– К.

Тепер вона знає, що:

Це вже було. Багато разів.

Хтось — вона сама, або інша вона — вже проживала цей цикл.

Медальйон, дзеркало, смерть у воді — усе має структуру. Повтор. Пастку.

А К. — або коханий, або сторож цього замкненого кола