Світ, який дихає чужим

Вероніка сиділа на підлозі, притулившись спиною до стіни, там, де ще вчора висіло дзеркало.
Руки тремтіли. В голові крутилась одна думка:

> Сон. Це був просто сон. Складний, дивний, глибокий — але ж сон.

Вона встала і пройшлася по квартирі.
Все було на місці. Чашка з учорашнім чаєм. Книга на підвіконні. Листи, що не читала.
Тиша. Реальність.

Та коли вона увімкнула світло в кухні — лампочка спалахнула, наче з останнім зусиллям, і луснула. І в той самий момент на кухонному столі здригнулась виделка. Неначе хтось її злегка штовхнув.

Вероніка завмерла. Її зіниця розширилась.

— Ні, — прошепотіла. — Мені здалось.

Але тоді — знову. На стіні, що поруч із дверима, повільно проступив вологий відбиток долоні. Як після душу — але долоня була великою. Не її.

Вона кинулась до ванної. Хлюпнула холодною водою на обличчя. Подивилась у дзеркало — те маленьке, над раковиною.
Її обличчя — так, її. Але…
Губи ворухнулись раніше, ніж вона встигла подумати.

> — Ти хочеш в це не вірити, але ми вже тут.

Слова вийшли з її рота. Вона не рухала вустами.

Серце вдарило раз, потім вдруге — і наче зупинилось.

> Це не я це сказала. Це не я!

І тут — плескіт. З кухні. Знову.
Вона вийшла обережно, наче прокидаючись у власному жахітті.

На столі — новий предмет. Його не було раніше.
Стара свічка. Темно-синя. Обгорнута червоною ниткою.
Така, як на тому березі… в її баченні.

Вона не могла дихати. Відчула, що груди заповнює вода, як у тому сні. Як тоді.
А в повітрі пролунав шепіт — не голос, а вібрація простору:

> — Це не кінець. Це тільки повтор.

---

Тепер вона знає:

Це не був просто сон.

Щось або хтось прийшов з нею — або через неї.

Світ змінився. Але не зовні — всередині.

Її власна свідомість більше не єдина. В ній — ще одна присутність.