Дзеркало

Її тінь зливалась зі стіною, коли вона увійшла до покинутої кімнати. Дзеркало висіло навпроти — старе, вітражне, з тріщиною вгорі, схожою на блискавку.

Вона підійшла ближче. Її відображення було… не зовсім її.
Очі здавались глибшими, вуста — тоншими, а за плечем — силует чоловіка, якого в кімнаті не було.

— Ти пам’ятаєш мене? — голос прийшов не ззаду, а просто з дзеркала.

Її пальці стиснулись у кулак.
— Ти... це неможливо. Тебе вже немає.

— Ти дала обітницю біля води. Забула?

Вода. Тиша. Очі, що дивилися на неї з глибини. І голос, що колись клявся: "Якщо ми загубимось у часі — я знайду тебе навіть у відображенні."

Вона доторкнулась до скла. Тріщина в дзеркалі тремтіла, як жива, і — як шрам на її душі — розширилась.

У кімнаті стало холодно. Повітря загусло, а зображення в дзеркалі почало рухатись — не за нею, а проти. Відображення усміхнулось.

— То ти повернулась. Але не як тоді.

— Хто я тепер?

— Ти та, що пам’ятає. І тільки ті, хто пам’ятають, можуть повернути минуле… або спалити його.
 

Дзеркало як Ворота :

Вона не відвела погляду. Відображення продовжувало усміхатись — лагідно, як коханий, і водночас хижо, як спогад, від якого не втекти.

— Якщо ти справді він... — її голос затремтів, — тоді скажи, що сталося біля озера?

Дзеркальна тиша. Потім відображення обернулося — ніби на іншому боці кімнати — і картина змінилась.

Тепер у дзеркалі був ліс. І вона — юна, боса, з вінком на волоссі, стояла на березі води. Поруч — той самий чоловік. Він тримав її за руки і шепотів:

— Якщо наші шляхи зламаються, я стану тінню в кожному дзеркалі, аби віднайти тебе.

Але щось було не так. Його пальці стискали її зап’ястя надто сильно. Її обличчя не усміхалось, воно благало.

— Це не любов, — прошепотіла вона. — Це було... страхом.

Відображення озирнулося до неї прямо з дзеркала. Тепер в очах — вогонь, гнів.
— Ти віддала мене. Забрала обітницю назад. Зрадила.

Скло раптово затріщало — тріщина вгорі сповзла вниз, розділяючи його обличчя навпіл.

Вона впала навколішки. Пам’ять різала, як лезо:
Її втеча. Його пошук. І ніч, коли він кинувся у воду, шукаючи її тіло — не знаючи, що вона жива і сховалась.

Вона думала, що це було визволенням. Тепер розуміла: це було початком прокляття.

Дзеркало задзвеніло, немов хтось постукав зсередини.
— А тепер, — мовив голос, — час спокутувати.

Зображення її молодшої версії знову з’явилось — тільки тепер в очах було розуміння. Та версія повільно простягала руку… і рука вийшла крізь скло.

Холодна, як смерть.

— Якщо торкнешся, — подумала вона, — більше не буде дороги назад.

І все ж… вона торкнулась.