Переходи між світами

Вероніка відчинила очі — перед нею був кімнатний простір, але змінився: стіни підсвіщувала блакитна зморшка часу, а на долівці лежав маленький медальйон, знайомий до мурашок…
— Прийди за мною… — шепотів голос, холодний наче осінній вітер, але знайомий. Вона знала, що це дотик душі з давнього життя — сум’ятність і поклик одночасно.
Медальйон був із срібла, із вигравіруваним купідоном, що тримав у руках серце. Вероніка підняла його — і в ту мить почалось: світ зник навколо, залишився лише вона, минуле і шанс.
Дихання її почало дробитися: пульс часу став дзвоном у грудях. «Час піднятися…», — почув голос, і вона зробила крок — у темноту між світами.

Вона стояла посеред кімнати, стіни якої були оббиті старими дзеркалами. Кожне з них відбивало не її обличчя, а іншу жінку — одну в червоній сукні, іншу в савані, ще одну — в одязі черниці. Обличчя змінювались одне за одним, але всі мали її очі.

— Це не сни, — прошепотіла вона. — Це я.

І тоді одне з дзеркал запотіло зсередини, ніби хтось дихав на нього з іншого боку. На запітнілому склі з’явився напис:

"Ти вже приходила сюди. Але цього разу — лишишся."

Серце її забилося сильніше, але не від страху. Вона відчувала, як усередині розкривається щось знайоме — як біль, що приходить із минулого, як незавершена клятва.

Десь позаду ледь чутно озвався голос — глухий, тягучий, як старе заклинання:

— Час повернувся, бо ти не завершила...