Розділ 25

Левіар зупинився перед двоповерховою будівлею з величезними вітринами, за якими красувалися манекени у вишуканих сукнях.

Над входом золотими літерами сяяв напис «Дика Ружа».

— Ми приїхали! — оголосила Кристін, першою виходячи з левіара.

— Знову покупки? — здивувалася Айріс, ступивши слідом на бруківку. — Кристін, ти вирішила остаточно нас розорити?

— Не хвилюйся, сьогодні все за мій рахунок.

— О, — пожвавішала Сабріна. — Тоді я вже люблю цю поїздку!

Айріс підозріло примружилася.

— Щось ти задумала.

— Можливо, — загадково відповіла Кристін. — Ходімо, самі все побачите.

Вона відчинила двері й запросила подруг усередину.

У приміщенні пахло свіжими квітами, дорогими парфумами та новими тканинами. Високі дзеркала в позолочених рамах відбивали м'яке світло магічних світильників. Уздовж стін стояли манекени, а на вишуканих підставках лежали мережива, стрічки й оздоблені камінням аксесуари.

До них підійшла молода жінка в суворій темній сукні.

— Вітаємо в «Дикій Ружі», пані. Чим можу допомогти?

— Дякуємо, ми хотіли б оглянути нову колекцію, — відповіла Кристін.

— Звичайно. Бажаєте, щоб я допомогла вам із вибором?

— Поки що ми впораємося самі.

— Як забажаєте. Якщо щось знадобиться, звертайтеся.

Працівниця привітно кивнула й відійшла.

Сабріна вже розглядала сукню кольору нічного неба.

— Подивіться тільки на цю вишивку!

— Гарна, — погодилася Айріс. — Але я навіть боюся уявити, скільки вона коштує.

— Не хвилюйся про це, — озвалася Кристін.

— Легко тобі говорити.

— Сьогодні я запросила вас, тож усі витрати беру на себе. Але спочатку хочу дещо вам показати.

Кристін провела подруг углиб ательє, до широких дверей із витонченою золотою табличкою:

«Антуанетта Моп’є».

Айріс зупинилася.

— Кристін, зачекай. Хіба сюди можна заходити?

— А що таке? — невинно поцікавилася та.

— Це ж кабінет самої Антуанетти Моп’є! — прошепотіла Сабріна. — Сюди навіть клієнток не пускають.

— Знаю.

— Тоді що ти робиш?!

Але Кристін уже відчинила двері.

— Заходьте.

Айріс і Сабріна перезирнулися.

— Нас звідси виженуть, — пробурмотіла Айріс.

— Не виженуть, — запевнила Кристін.

— Ти звідки знаєш?

— Довірся мені.

Подруги нерішуче переступили поріг.

Кабінет виявився просторим і напрочуд затишним. На стінах висіли десятки ескізів, великий стіл був застелений аркушами з малюнками, а поруч лежали альбоми, олівці та зразки тканин. Біля вікна стояв манекен із незакінченою сукнею, а поруч — кілька рулонів дорогого шовку.

Сабріна захоплено озирнулася.

— Не можу повірити… Ми в кабінеті Антуанетти Моп’є!

— І вона точно не проти? — уточнила Айріс.

Кристін зачинила двері й неквапливо підійшла до столу.

— Гадаю, ні.

— Кристін. — Айріс поклала руки на стегна. — Ти зараз же поясниш, що відбувається?

Та взяла зі столу один з альбомів, погортала кілька сторінок і лише тоді підвела на них очі.

— Дівчата, я давно хотіла вам дещо розповісти.

— Тільки не кажи, що ти особисто знайома з Антуанеттою Моп’є! — вигукнула Сабріна.

Кристін лукаво всміхнулася. Вона зробила коротку паузу, насолоджуючись їхньою цікавістю.

— Антуанетта Моп’є — це я.

Сабріна завмерла. Айріс кілька разів кліпнула, переводячи погляд із Кристін на ескізи, розвішані по стінах.

— Стривай… — Айріс недовірливо примружилася. — Ти хочеш сказати, що весь цей час ми захоплювалися твоїми сукнями, а ти стояла поруч і мовчала?

— Мушу визнати, слухати ваші компліменти було надзвичайно приємно.

— ТИ?! — вигукнула Сабріна так голосно, що Айріс мимоволі здригнулася. — Ти і є Антуанетта Моп’є?!

— Саме так, люба. А «Дика Ружа» — моє ательє. Тільки не кричи. Я все-таки намагаюся зберегти це в таємниці.

Айріс знову оглянула ескізи.

— Ти хочеш сказати, що все це створила сама?

— Саме так.

— Кристін! — Сабріна кинулася її обіймати. — І ти весь цей час мовчала?!

— Бо хотіла зробити вам сюрприз!

— Тобі це вдалося, — засміялася Айріс. — Тепер я розумію, чому ти завжди так прискіпливо оглядаєш чужі сукні.

— Хтось же повинен помічати поганий крій.

— А я думала, ти просто надзвичайно вибаглива.

— Одне іншому не заважає.

Кристін показала подругам свої перші ескізи й розповіла, як починала з невеликої майстерні та кількох працівниць.

— Але я прошу вас поки нікому не розповідати, — додала вона. — Особливо нашим спільним знайомим.

— Чому? — перепитала Сабріна.

Кристін провела пальцями по краю альбому.

— Тому що мені хотілося мати щось власне. Те, чого я досягла сама. Без прізвища, родинних зв'язків і чужої допомоги.

Айріс тепло подивилася на неї.

— Тоді за це обов'язково потрібно випити.

Кристін усміхнулася.

— Мені подобається твоя пропозиція.

За пів години в просторій примірювальній залі вже панував справжній безлад.

На дивані лежали кілька суконь, поруч стояв столик із фруктами, сиром та двома пляшками вина, одну з яких вони вже встигли відкоркувати.

Сабріна кружляла перед дзеркалом у ніжній лавандовій сукні.

— Ну як?

— Чудово, — відповіла Айріс, піднімаючи келих. — Особливо якщо ти плануєш зачарувати одного зеленоокого блондина.

Сабріна різко зупинилася.

— Айріс!

Кристін ледь не розлила вино.

— О, то ми вже дійшли до Адріана?

— Ні до кого ми не дійшли! — обурилася Сабріна.

— Дивно, — протягнула Айріс. — А мені здалося, що в Ліорені ви з ним чудово порозумілися.

— Ми просто гуляли!

— Звісно, люба, — кивнула Кристін. — І дивилися на крамниці.

— Саме так!

— А він випадково не тримав тебе за руку?

— Ні!

Айріс зітхнула.