Розділ 20

Айріс і Сабріна вийшли до вітальні, коли решта вже збиралася снідати.

На столі стояли кошики зі свіжою випічкою, тарілки з фруктами, сиром і запашними булочками. Поруч — чайник із гарячим чаєм, а з відчинених вікон долинав шум моря. Сонячне проміння лягало на світлу скатертину, відбиваючись у скляних келихах золотавими відблисками.

Адріан сидів за столом із таким задоволеним виглядом, ніби ніч минула просто чудово. Кассій, навпаки, мовчки пив каву й, судячи з похмурого обличчя, досі не пробачив другові нічних пригод.

— Доброго ранку! — привіталася Сабріна.

— Чудового ранку! — відгукнувся Адріан.

— Не для всіх, — пробурмотів Кассій.

Айріс зупинилася біля столу.

— Сподіваюся, ви хоча б трохи мали нагоду виспатися, пане Крассію?

— Айріс, — застережливо промовив Кассій, кинувши на неї суворий погляд.

— Так, пане? — Айріс невинно всміхнулася, вдаючи, ніби зовсім не розуміє причини його невдоволення.

— Сідай снідати.

— Як скажете. Сподіваюся, за столом ви будете привітнішим, ніж зранку.

Кассій примружився.

— Це залежить від того, чи дозволять мені спокійно поснідати.

— Тоді не смію вам заважати. Ви й без того сьогодні натерпілися.

Айріс слухняно сіла за стіл, проте ледь помітна усмішка на її губах виказувала, як сильно її тішила ця розмова.

Кесо, який сидів поруч, посунув до неї тарілку з випічкою.

— Спробуй ці булочки. Вони ще теплі.

— Дякую, Кесо. Ти, як завжди, такий уважний.

— І фрукти візьми. До лабіринту нам ще йти й іти.

Він поклав на її тарілку кілька шматочків фруктів.

— Кесо, гадаю, Айріс і сама здатна вирішити, що їй їсти на сніданок, — сухо зауважив Кассій, не відриваючись від своєї тарілки.

— Я лише хочу, щоб вона не залишилася голодною. Хто знає, скільки часу ми проведемо в лабіринті? — пояснив Кесо.

— Дуже підбадьорливо, — пробурмотіла Айріс.

— Тому й раджу добре поснідати, — не поступався він.

— А мене ніхто нагодувати не хоче? — обізвався Адріан.

— Ти вже з'їв більше за всіх, — спокійно відповів Кесо.

— Я просто запасаюся силами. Хтось же має вивести вас із того лабіринту!

— Особливо якщо ти сам першим у ньому заблукаєш, — зауважив Кассій.

Сабріна потягнулася до чайника.

— Розкажіть краще про ліс. Він справді магічний?

— Справді, — відповів Кесо. — І досить старий. Подейкують, що він існував ще до того, як на цих землях з'явилися перші поселення.

— А що в ньому особливого? — запитала Айріс.

— Там магія поводиться інакше, ніж за його межами. Деякі рослини світяться навіть удень, дерева здатні змінювати обриси стежок, а іноді мандрівники чують голоси там, де нікого немає.

— Голоси? — Сабріна зацікавлено підвела голову.

— Ліс відлунює не лише звуки, — пояснив Кесо. — За легендами, він здатний повторювати те, що людина колись сказала або дуже хотіла почути.

— Чудове місце для прогулянки, — зауважив Адріан. — Дерева розмовляють, стежки зникають, а вихід ще спробуй знайди.

— Дивно чути це від тебе. Ще вчора ти так рвався туди потрапити, — нагадав Кассій.

— Я хотів пригод! А про дерева, які підслуховують чужі розмови, мене ніхто не попереджав.

Сабріна з цікавістю повернулася до Кесо.

— А лабіринт теж змінюється?

— Постійно, — відповів Кесо. — Кажуть, він не дозволяє двічі пройти тим самим шляхом.

— І як тоді звідти вибираються? — запитала Айріс.

— У кожного лабіринту є вихід, — спокійно відповів Кесо.

— Дуже сподіваюся, — пробурмотів Адріан.

— До речі, саме там, за легендою, можна знайти Джерело Долі, — додав Кесо.

Сабріна одразу пожвавішала.

— От би нам пощастило його побачити!

— Не надто на це розраховуй, — відповів Кесо. — Одні стверджують, що знаходили його, інші роками шукали й поверталися ні з чим.

— Можливо, воно показується лише тим, кому призначено його побачити, — замислено промовила Сабріна.

— Або його взагалі немає, — втрутився Кассій.

— Брате, ти зовсім не романтик!

— Я просто сумніваюся, що якась калюжа здатна показати людині її долю.

— Можливо, ви просто боїтеся, що вона знає про вас більше, ніж ви самі? — невинно припустила Айріс.

— Повір, Айріс, навіть калюжа не здатна здивувати мене більше, ніж ти.

Айріс ледь стримала усмішку й узялася за сніданок, вирішивши поки що залишити Кассія у спокої.

Адріан тим часом потягнувся за останньою булочкою.

— Ну що, коли вирушаємо?

— Щойно ти закінчиш їсти, — відповів Кесо.

— Тоді зачекайте ще хвилинку.

— Ти це вже казав, — зауважив Кассій.

— І скажу знову, якщо знадобиться!

***

Ближче до полудня вони залишили Ліорен позаду.

За старою кам'яною брамою дорога вела поміж зеленими пагорбами до густого лісу. Над іншими деревами височіли могутні дерева зі сріблястим листям, яке мерехтіло навіть без вітру. 

Біля узлісся юрмилися відвідувачі. Уздовж дороги тягнулися барвисті намети, де торговці пропонували карти, захисні амулети й невеликі скляні кулі, усередині яких повільно кружляли золотаві іскри.

— Під час свята тут завжди багато охочих, — пояснив Кесо. — До лабіринту приблизно пів години пішки.

— Якщо Адріан не затримається біля кожного намету, — додав Кассій.

— Чому одразу я? — Адріан здивовано вказав на себе. 

— Минулого разу ти годину торгувався за капелюх, якого так і не купив.

— Зате чудово провів час.

Айріс зупинилася біля прилавка, де продавали маленькі скляні підвіски. Усередині кожної тремтів крихітний вогник.

— Які гарні, — промовила вона, нахилившись ближче.

— Це світляні камені, пані, — охоче пояснив торговець. — У темряві освітлюють дорогу. Особливо корисні в лісі!

Кесо зупинився поруч.

— Хочеш один?

— Дякую, але не потрібно. Просто розглядаю. Тут усе таке гарне, незвичайне…