Розділ 19

Подорож до Ліорена виявилася напрочуд короткою. Щойно мерехтлива завіса порталу розчинилася за спинами мандрівників, Айріс відчула на обличчі солоний морський вітер. Вона мимоволі примружилася від яскравого сонця й завмерла, зачарована краєвидом, що відкрився перед нею.

Ліорен зустрів їх святковою метушнею. Світлі будинки з різнокольоровими віконницями тіснилися вздовж вузьких брукованих вуличок. З балконів звисали пишні зелені рослини, а між дахами, виблискуючи під сонцем, проглядало море. Над головами перехожих погойдувалися гірлянди зі скляних ліхтариків, усередині яких навіть удень мерехтіли зачаровані вогники. Звідусіль долинали сміх, музика й голоси торговців. Місто ніби жило в передчутті чогось надзвичайного.

— Як же тут гарно! — захоплено вигукнула Сабріна, озираючись довкола.

— А я поки що найбільше захоплююся тим, як ви примудрилися взяти із собою стільки речей, — озвався Адріан.

Він стояв трохи позаду, тримаючи по кілька сумок у кожній руці, тоді як Кесо мовчки ніс решту багажу.

Сабріна обернулася.

— Ой, Адріане! Давай допоможу.

— І позбавити мене нагоди продемонструвати свою надзвичайну силу? — Він удавано обурився. — Нізащо. Хоча від винагороди я б не відмовився.

— Пригощу тебе чимось смачним на ярмарку.

— Сподіваюся, дорожчим за яблуко.

— Побачимо, як поводитимешся.

— Кесо, ти чув? Мене вже почали шантажувати їжею! — обурився Адріан.

Кесо лише зітхнув і зручніше перехопив сумку.

— Може, продовжите дорогою? Я вже шкодую, що не найняв носіїв.

— А я шкодую, що взяв так мало речей, — додав Адріан.

Кесо кинув на нього короткий погляд.

— Тоді наступного разу візьмеш більше. А зараз ходімо.

— І жодного співчуття, — зітхнув Адріан.

— Не переймайся, — втрутилася Айріс. — Сабріна обіцяла тебе нагодувати.

— За умови, що він добре поводитиметься! — нагадала дівчина.

— Тоді я приречений, — підсумував Адріан.

Готель розташовувався неподалік набережної, на одній із найжвавіших вулиць міста. Ще біля входу Айріс помітила кілька левіарів, біля яких слуги саме розвантажували багаж.

У просторому вестибюлі панувала не менша метушня: гості перегукувалися, працівники за стійкою видавали ключі від номерів, а покоївки раз у раз поспішали сходами.

Свято П'яти Припливів, яке відбувалося лише раз на п'ять років, зібрало до Ліорена стільки відвідувачів, що вільних номерів майже не залишилося. На щастя, Кесо подбав про бронювання заздалегідь.

— Сподіваюся, ти замовив апартаменти з нормальними ліжками, — зауважив Адріан, ставлячи сумки на підлогу.

— Адріане, це найкращий готель у місті. Гадаю, за ліжка можеш не хвилюватися, — відповів Кесо.

— Тоді сподіваюся, що вони такі ж зручні, як і дорогі.

— Ти ще навіть номера не бачив, а вже думаєш про сон? — поцікавився Кесо. 

— Я просто волію заздалегідь знати, що на мене чекає відпочинок, гідний мене.

Один зі службовців готелю провів їх нагору й відчинив двері просторих апартаментів.

За ними відкрилася затишна вітальня з м'якими кріслами, невеликим столиком і широкими скляними дверима, що вели на балкон. Крізь них виднілося море, яке виблискувало в променях сонця. Легкий вітер ворушив напівпрозорі фіранки, наповнюючи кімнату свіжим морським повітрям.

— Ось це вже краще, — задоволено промовив Адріан.

Кесо поставив багаж біля дивана.

— Дівчата займуть спальню праворуч. Я — наступну, Адріан — третю.

— А якщо я хочу кімнату з найкращим краєвидом? — поцікавився Адріан.

— Усі спальні однакові, Адріане, — спокійно відповів Кесо.

— Тобто жодних привілеїв? — Адріан зітхнув. — І заради цього я ніс стільки сумок?

Кесо лише похитав головою. Тим часом прислуга вже доставила їхній багаж до апартаментів. 

Сабріна не втрималася й легенько штовхнула Адріана ліктем.

— Бідолашний! Стільки страждань заради кімнати без привілеїв!

— Нарешті хоч хтось мені співчуває! — вигукнув той.

— Я не сказала, що співчуваю, — лукаво відказала Сабріна й поспішила оглядати спальню.

У спальні стояли два окремі ліжка, між якими розмістився невеликий столик. Біля вікна височіла шафа з різьбленими дверцятами, а навпроти висіло велике дзеркало.

Сабріна одразу попрямувала до ліжка біля вікна.

— Я займу це, добре?

— Звісно.

Не встигла Айріс навіть відкрити свою валізу, як подруга вже заходилася перебирати сукні у власній.

— Як думаєш, блакитну чи цю? — Сабріна приклала до себе два вбрання й повернулася до дзеркала.

Айріс окинула їх поглядом.

— Блакитну. Вона тобі дуже личить.

— Справді?

— А я часто тобі брешу?

— Іноді ти надто добра до мене.

— Тоді можу сказати, що друга сукня жахлива.

— Тільки спробуй! — Сабріна жартома пригрозила їй пальцем. — Мені більше подобалася перша відповідь.

Вона знову повернулася до дзеркала, приклала блакитну сукню до плечей і старанно поправила волосся.

Айріс спостерігала за нею з ледь помітною усмішкою. Здається, сьогодні хтось збирався справити враження не лише на мешканців Ліорена. Проте дражнити подругу вона не стала.

Надвечір Ліорен змінився до невпізнання. Коли сонце почало хилитися до обрію, зачаровані ліхтарики спалахнули яскравіше, розсипавши по вулицях сотні кольорових відблисків. Із відчинених дверей крамниць линули пахощі свіжої випічки та прянощів, а музика долинала з кожного майданчика.

Уздовж набережної розкинувся величезний ярмарок. На прилавках виблискували прикраси, виднілися різнобарвні тканини, а розписаний посуд привертав увагу яскравими візерунками. Торговці навперебій розхвалювали свої товари, діти бігали між дорослими, а музиканти збирали навколо себе невеликі натовпи.

Сабріна й Айріс переходили від одного прилавка до іншого, розглядаючи незвичайні сувеніри та всілякі дрібнички. Сабріна захоплювалася мало не кожною знахідкою, а Айріс, піддавшись її настрою, і сама вже не поспішала далі.