Розділ 18

Ранок почався жахливо.

Айріс лежала нерухомо, втупившись у стелю, і намагалася зрозуміти, за які саме гріхи їй дісталося таке покарання.

Голова розколювалася. У роті пересохло, а найменший рух відгукувався неприємним пульсуванням у скронях.

Вона заплющила очі.

Ніколи в житті не питиму стільки елю.

У пам'яті спливали уривки вчорашнього вечора. Барна стійка, Трікс, гучна музика, нескінченні розмови й сміх. Здається, вони навіть співали. Чи це вже їй наснилося?

Айріс спробувала пригадати, як повернулася до маєтку, але спогади вперто обривалися на тому моменті, коли вони з Трікс замовили ще по кухлю.

Чудово. Просто чудово.

Вона повернула голову до вікна й одразу пошкодувала про це. Сонячне проміння, що пробивалося крізь нещільно запнуті штори, здалося їй особливо жорстоким.

Айріс натягнула ковдру на голову.

Саме тоді на приліжковому столику завібрував камінь зв'язку.

Кесо… Ну чому саме зараз?

Вона висунула руку з-під ковдри й навпомацки знайшла камінь. Попри жахливе самопочуття, думка про розмову з другом одразу підняла їй настрій. Вони давно не мали нагоди спокійно поговорити, і вона була щиро рада його дзвінку.

Щоправда, спершу довелося змусити себе підвестися.

Айріс сіла на ліжку, перечекала напад запаморочення й потягнулася за халатом, який лежав на спинці крісла. Накинула його поверх нічної сорочки, недбало зав'язала пояс і знову взяла камінь.

Її волосся стирчало на всі боки, а обличчя навряд чи могло похвалитися свіжістю. Проте зараз це хвилювало її найменше.

Вона активувала камінь.

Перед нею виникло знайоме обличчя.

— Доброго ранку, Айріс.

— Кесо! — зраділа вона. — Як же добре, що ти зателефонував!

Він уважно придивився до неї.

— Судячи з твого вигляду, ранок у тебе не надто добрий.

— Навіть не починай.

— Що сталося?

— Учора ми з Трікс вирішили відпочити.

— І, схоже, відпочили на славу.

— Ти навіть не уявляєш, — зітхнула Айріс, притискаючи пальці до скроні. — Якщо колись запропоную тобі випити елю, просто нагадай мені про сьогоднішній ранок.

Кесо тихо засміявся.

— Домовилися. Хоча, зізнаюся, нечасто доводиться бачити тебе в такому стані.

— Сподіваюся, більше й не доведеться.

Вона потягнулася до склянки води, що стояла поруч із ліжком, і зробила кілька великих ковтків.

— А як ти? — запитала, повертаючись до розмови. — Усе ще пропадаєш у своєму Іску?

— Роботи вистачає. Але сьогодні я вирішив хоча б ненадовго від неї відволіктися.

— Тобі теж іноді потрібно відпочивати.

— Саме тому я й зв'язався з тобою. Хотів дізнатися, як твої справи.

— Усе добре. Якщо не брати до уваги моєї голови.

Вони ще трохи поговорили про маєток, Сабріну та заняття з місис Фрокен. Айріс поступово оживала, і навіть самопочуття вже не здавалося таким жахливим.

Раптом вона згадала про те, що кілька днів тому побачила в Дзеркалі Світу.

— Кесо, до речі! Ти чув про Свято П'яти Припливів?

— Звісно. А що?

— Нещодавно в Дзеркалі Світу розповідали про це свято. Показували таке мальовниче прибережне містечко… Ох, як же там гарно!

Айріс зручніше вмостилася на ліжку, захопившись власною розповіддю.

— Уявляєш, вузенькі вулички, будинки з різнокольоровими дахами, море просто біля міської площі! А які там ярмарки! Усюди ліхтарики, квіти, музиканти, торговці з різними дивовижними речами… Я навіть не знала, що є такі місця.

— Ти, мабуть, говориш про Ліорен, — припустив Кесо.

— Так! Саме так він називається! — вигукнула Айріс й одразу скривилася, схопившись за голову. — Ой… Не треба було так голосно.

— Обережніше, — нагадав він.

— Та знаю я, знаю. Але послухай, найцікавіше зовсім не це!

Вона подалася ближче до каменя.

— Раз на п'ять років там відбувається особливе свято. І саме тоді в стародавньому лабіринті відкривається чарівне джерело!

— Джерело Долі, — підказав Кесо.

— Так! Кажуть, якщо знайти його серед усіх тих заплутаних переходів і зазирнути у воду, воно покаже тобі людину, з якою судилося пов'язати життя. Уявляєш? Не просто майбутнє, а саме твою долю! Того, хто призначений тобі!

Очі Айріс сяяли від захвату.

— Хіба це не неймовірно?

— Неймовірно, — погодився він. — Особливо якщо тобі вдасться його знайти.

— А чому мені має не вдатися?

— Тому що джерело відкривається не кожному, Айріс. Можна годинами блукати лабіринтом і так до нього й не дістатися.

— Звідки ти знаєш?

— З власного досвіду.

Айріс завмерла.

— Ти там був?

— П'ять років тому. Під час попереднього Свята П'яти Припливів.

— І ти мені нічого не розповідав?!

— А ти ніколи не запитувала.

— Кесо! — обурилася вона, але відразу схопилася за скроні. — Ох… Тільки не змушуй мене кричати.

— Тоді поводься спокійніше, — порадив він.

— Добре, добре. Розповідай! Ти знайшов джерело?

— Ні. Кілька годин блукав лабіринтом. Здавалося, я обійшов кожен його закуток, але так нічого й не знайшов.

— А може, ти просто звернув не туди?

— Можливо. Хоча після третьої години я вже почав сумніватися, що взагалі знайду вихід.

Айріс недовірливо подивилася на нього.

— Я б нізащо не здалася.

— Повір, я теж не збирався. Але лабіринт сам вирішує, кого пропустити до джерела.

— Тоді чому воно тебе не пропустило?

Кесо на мить замовк.

— Мабуть, того разу мені не судилося побачити свою долю.

— Як шкода… — щиро промовила Айріс. — А я б дуже хотіла спробувати.

— Тоді чому б тобі не поїхати?

Вона здивовано підняла очі.

— Куди?

— До Ліорена, звісно.

— Ти жартуєш?

— Анітрохи.

— Кесо, я не можу просто взяти й вирушити на інший кінець Арка.